Глава 9. Коли думки говорять вголос

Додому Олена прийшла трохи пізніше, ніж планувала.
У під’їзді було тихо, лише десь нагорі грюкнули двері. Вона піднялася сходами повільно, ніби намагаючись залишити за спиною весь робочий день.
Але думки все одно йшли слідом.
Папка, яку дав Максим.
Його підпис.
І те коротке: «очі точніші за документи».
Вона досі не могла зрозуміти, чому це так зачепило.
Не комплімент.
Не флірт.
А щось інше. Спокійне. Уважне.
Наче її вперше не змушували доводити, що вона щось знає.

— Мамо! — одразу зустріли її голоси.
Данило вибіг у коридор першим і мало не врізався їй у ноги.
— Ти принесла щось смачне?
— Я принесла себе, — усміхнулася вона, знімаючи взуття.
— Це не їжа, — серйозно заявив він.
Олена розсміялася і потріпала його по волоссю.
Андрій сидів за столом із зошитом.
— Уроки робиш? — запитала вона.
— Так, але математика мене не любить, — буркнув він.
— Вона нікого не любить, — відповіла Олена. — Просто з нею треба домовлятися.
— Як ти з начальником? — раптом кинув Данило.
Олена завмерла на секунду.
— З яким начальником?
— З тим новим, — невинно уточнив він. — Ти ж про нього вдома не говориш?
Вона повільно зняла куртку.
— А з чого ти взяв, що я про нього говорю?
— Бо ти зараз думаєш про нього, — спокійно сказав Андрій, не відриваючись від зошита.
Олена закотила очі.
— У вас обох сьогодні дивна логіка.
Кухня і думки
Поки діти дивилися мультики, вона нарізала овочі на вечерю.
Звичайні рухи.
Звичайний вечір.
Але в голові знову і знову виникав його голос.
Спокійний.
Невимушений.
І той момент біля дверей…
«Не затримуйтесь. Діти чекають.»
Вона різко зупинилася з ножем у руці.
— Та що ж ти… — тихо сказала вона в порожню кухню.
І одразу зрозуміла, що сказала це вголос.
— Мамо? — почувся голос Данила з кімнати. — Ти з ким?
— З ножем, — швидко відповіла вона. — Він сьогодні дуже мовчазний.
— Він знову? — засміявся Андрій.
Олена похитала головою, але усмішка сама з’явилася на обличчі.
Правда, яку важко приховати
Вона поставила каструлю на плиту і сперлася руками на стіл.
Втома повільно накривала, як тепла ковдра.
І в цій тиші вона дозволила собі одну думку.
Чесну.
— Він… дивний, — тихо сказала вона.
Пауза.
Ніби перевіряла, як звучить це слово.
— Але хороший, — додала вже майже пошепки.
І одразу різко випросталася, ніби злякалася власних слів.
«Стоп. Олено. Досить.»
Але всередині вже не було такого чіткого “досить”, як раніше.

Вечеряли разом.
Андрій розповідав про школу, Данило сперечався, хто більше любить кетчуп, а Олена автоматично відповідала, усміхалася, слухала…
Але думками знову йшла трохи в інше місце.
І це її бентежило.
Бо вона давно навчила себе не “відлітати”.
Особливо через когось.
Особливо через чоловіка.

Коли діти заснули, квартира нарешті стихла.
Олена сіла на кухні з чашкою чаю і вперше за день дозволила собі просто сидіти.
Без справ.
Без руху.
І без захисту.
— Олено… — тихо прошепотіла вона знову.
І цього разу вже не зупинилася одразу.
Вона ніби пробувала на смак його ім’я в думках.
І раптом усвідомила найстрашніше.
Він почав залишатися з нею не тільки на роботі.
А й у тиші її власного дому.
Максим (паралельно)
У цей самий час Максим переглядав робочі документи, але думки постійно збивалися.
Він зупинився, відклав ручку і подивився у темне вікно.
Чомусь згадав її голос.
Як вона сказала “дякую”.
Тихо.
Наче це було щось більше, ніж просто слово.
— Що ти робиш… — тихо сказав він сам собі.
І не мав відповіді.