Глава 6. Те, що неможливо не помітити

Олена повернулася додому пізно ввечері, але думки все ще залишалися в парку.
Вона автоматично роздягнула дітей, приготувала вечерю, перевірила рюкзаки на завтра — усе на звичному режимі, як завжди.
Але всередині було щось нове.
Неспокійне.
Наче маленький камінчик, який потрапив у рівну воду і тепер не давав їй спокою.
Максим.
Вона кілька разів ловила себе на тому, що повторює його ім’я подумки.
Це дратувало.
І одночасно… чомусь гріло.
«Ні, Олено, — подумки різко зупинила вона себе. — Це просто колега. Просто нормальна людина. Нічого більше».
Але тоді перед очима знову з’являлася картинка:
він, який сміється з її сина.
він, який спокійно сидить на гойдалці й не боїться виглядати смішним.
він, який дивиться на неї не так, як інші чоловіки.
Не оцінюючи.
Не з жалем.
Не з цікавістю “як вона справляється одна”.
А просто… уважно.
Наче вона важлива.
Олена вимкнула світло на кухні й притулилася до стільниці.
— Та що зі мною… — тихо прошепотіла вона.
Максим
Тим часом Максим сидів у себе вдома, але не працював і не дивився документи, як зазвичай у неділю ввечері.
Він ловив себе на тому, що згадує парк.
Ту жінку.
Олену.
Її голос — трохи різкий, але чесний.
Її очі — втомлені, але живі.
І те, як вона дивилася на своїх дітей…
Так, як дивляться тільки ті, хто тримає на собі цілий світ.
Він сперся ліктями на стіл і задумався.
«Двоє дітей… і вона сама все тягне».
Це чомусь зачепило сильніше, ніж мало б.
Він бачив багато людей у житті. Різних. Успішних, сильних, слабких.
Але таких жінок, як вона — небагато.
Тих, хто не просить допомоги, навіть коли вона очевидно потрібна.
І в той самий момент він згадав, як вона засміялася в парку.
Той сміх був короткий.
Але справжній.
І він чомусь запам’ятався краще, ніж будь-які робочі розмови.
Максим відкинувся на спинку стільця.
— Це просто співпадіння, — тихо сказав він собі.
Але голос звучав не дуже переконливо.
Наступний день
У цеху все було як завжди: шум, рух, запах матеріалів.
Олена працювала швидко, майже автоматично, але сьогодні відчувала на собі погляд.
І вона знала, чий.
Коли підняла очі — Максим стояв у кінці цеху й розмовляв з майстром.
Але його погляд час від часу повертався до неї.
Не нав’язливо.
Не відкрито.
Але достатньо, щоб вона це помічала.
І це її бентежило більше, ніж хотілося б визнавати.
«Перестань, — подумала вона. — Ти доросла жінка. У тебе діти. Робота. Життя. Не вигадуй».
Але серце чомусь реагувало не на її логіку.
Максим (того ж дня)
Він знову ловив себе на тому, що шукає її погляд.
І коли знаходив — швидко відводив очі.
Бо це вже переставало бути просто цікавістю.
І це починало його нервувати.
Він не любив втрачати контроль.
А зараз контроль… трохи хитався.
Олена не робила нічого особливого.
Вона просто була собою.
Але чомусь саме це “просто” діяло сильніше, ніж будь-які слова інших жінок, які він знав.
І вперше за довгий час Максим подумав:
«Тут щось буде. Питання тільки — чи я до цього готовий».