Глава 5. Випадкова зустріч

Недільний ранок був незвично спокійним.
Олена дозволила собі трохи довше поспати, ніж зазвичай. Діти вже нетерпляче крутилися біля ліжка, чекаючи прогулянки.
— Мамо, ти обіцяла парк! — нагадав Андрій.
— І морозиво! — додав Данило.
— Добре, добре, я пам’ятаю, — засміялася Олена. — Але спочатку сніданок.
Через годину вони вже йшли алеєю міського парку.
Повітря було тепле, пахло зеленню і кавою з маленьких кіосків. Діти бігли попереду, сперечаючись, хто перший добіжить до майданчика.
Олена йшла повільніше, вперше за довгий час дозволяючи собі просто бути тут і зараз.
Без думок про роботу.
Без втоми.
Лише вона і її хлопці.
— Мамо, дивись! — крикнув молодший, махаючи рукою з гірки.
Вона усміхнулася.
І саме в цей момент почула знайомий голос.
— Олено?
Вона обернулася.
Максим.
Без офіційного костюма, без суворого погляду керівника.
Проста футболка, джинси.
І від цього він здавався зовсім іншим.
— Ви… тут? — здивувалася вона.
— Як бачите.
Його погляд ковзнув убік.
І він помітив двох хлопчиків, які зупинилися біля гойдалок і з цікавістю дивилися в їхній бік.
— Це ваші?
— Так.
— Обидва?
Олена підняла брову.
— Ви сьогодні дуже здивований.
Максим усміхнувся.
— Просто намагаюся встигнути за новою інформацією.
Діти тим часом вже наблизилися.
— Мамо, хто це? — тихо запитав старший.
— Мій колега, — відповіла Олена.
— Той самий новий начальник? — уточнив Данило голосно.
Олена закрила очі на секунду.
— Так…
Максим присів трохи, щоб бути на рівні дітей.
— Привіт.
— Привіт, — обережно відповів старший.
Молодший мовчки сховався за мамину ногу, але цікавість взяла верх — він виглянув.
— Ви справді начальник? — спитав він.
— Сьогодні вихідний, — відповів Максим. — Тож сьогодні я просто Максим.
Хлопчик задумався.
— А начальники теж їдять морозиво?
— Обов’язково.
Це викликало легкий сміх у всіх.
Олена дивилася на них і не могла повірити, як природно Максим розмовляє з дітьми.
Без зверхності.
Без напруги.
Наче це для нього звично.
Через кілька хвилин діти вже тягнули його до гойдалок.
— Тільки обережно, — кинула Олена.
— Я постараюся не зламати дитячий майданчик, — серйозно відповів він.
І вперше за довгий час Олена щиро засміялася.
Вона сиділа на лавці й спостерігала, як її діти сміються, а поруч із ними стоїть чоловік, який ще кілька днів тому здавався просто суворим керівником.
І в цю мить вона відчула щось нове.
Тепле.
Небезпечне.
І дуже небажане для її спокійного життя.
Але воно вже починало проростати.