Батьківські збори

Відчуваю, що хвилююсь. Вже другу годину не знаходжу собі міста. Батько пішов на батьківські збори, а до школи десять хвилин ходу. Ну нехай, там ще збори хвилин сорок. От і виходить на все про все максимум одна година. А його немає вже годину і тридцять дві… навіть три хвилини!

Мати каже, що мої фантазії зашкалюють. От і зараз я наче бачу, як моя класуха, каже:

- Збори завершено. Для всіх, крім папи Вані Филипенка.

Очі метають блискавки через окуляри, руки постійно щось смикають, то журнал з оцінками, то указку. А вона все говорить, говорить… Кожне слово, як вирок: неслухняний, нерозумний, неуважний, невимогливий… не… не… не… .

Але все то неправда.

Ну побився я з Кірюхою, було. Так ми помирились, вже. Знову ж таки у нас нічия. Я йому ґудзик відірвав, він мені кишеню.

Ну списав контрольну по математиці у Лєнки, сусідці по парті. Так я ж через неуважність не свій варіант написав, і все одно незадовільно отримав.

Ну відповів неправильно на географії. Але ж людина має право на помилку? Тим більш, що контурний зошит може і Караганді перебувати. А то, де-де. Нічого було чіплятись.

За з фізкультурою в мене все норм. Бігаю, стрибаю і все інше. М’яч б’ю що твій Роналдо. Фізрук саме так висловився, коли я у вікно на третьому поверсі влучив.

А може все таки пронесе цього разу? Скіко там вже?

18.42 – ні. Не пронесе.

Воно ж як, якщо не щастить, то по повній.

Вчора спізнююсь на перший урок. Вбігаю у двір і кросівками вляпуюсь у брудну калюжу. Витирати нема часу – дзвінок верещить, що на пожар. Я біжу як спринтер, залишаючи брудні відбитки. А за поворотом зіштовхуюсь з директором. Так і завмер очі в очі, брудними кросівками на блискучих туфлях.

Не пронесе.

До всього ще й мама прихворіла. Якби вона пішла, то інша справа. Ну типу, він же ще дитина, п’ятий клас тільки, вітер в голові і всяке таке.

З батьком таке не прокотить. Легко відбудусь, якщо лиш телефон відбере на місяці, а то ще й …

Придумати собі страшнішу кару не встиг – почув шум в передпокої. Настала година розплати!

Треба швидко придумати, як вести себе.

Можливо треба вийти і з байдужим видом, типу між іншим поцікавитись, ну шо там, як справи?

Та ні. Краще почекати. Нехай йде в кухню – вечеряє. Відомо, що ситий чоловік – добрий чоловік. А поки буде їсти я тихесенько, навшпиньки підберусь до дверей і послухаю. Тоді і вирішу, як мені діяти. Зізнаватись, чи може образитись на несправедливі чутки.

Тихо підібратись не вийшло – заскрипіла половиця.

- Заходь Іван – голос наче спокійний – порадував. Молодець ти в мене!

«Розігрівається. Зрозуміло. Зараз почнеться. Головне покаянний погляд не піднімати вище ніжки стільця»

- Не відмінник, звісно. Але й задніх не пасеш – чую схвальні нотки в голосі – Дві години Віра Костянтинівна розповідала про ваш клас. Але Филипенка ні разу не назвала! Отже, не бешкетуєш, вже молодець, а ще згодом і в навчанні підтягнишся. Да?

- Ну, дааа – відповідаю, а сам розумію, що скінчилась чорна смуга в житті.

Гора з плечей, посмішка на всі зуби.

Батько задоволений, а що мою класну керівничку звати Галина Сергіївна я не став казати. Засмутиться, ще чого доброго.