Човен

Пронизливий крик чайки розбудив Зою. Розплющила очі. Покійник, що лежав в протилежному кінці човна вже не бився головою об борт. За ніч мертві м’язи задеревеніли.

Вчора, коли Зоя погодилась на нічне побачення в човнику, то була впевнена, що Семен Самсонович, не зможе її здивувати чимось новим. Не те щоб вона надто досвідчена в любовних розвагах, просто розраховувати на жвавий галоп від жеребця з жирним барилом не випадало. Та все-таки старий зумів справити незабутнє враження, коли з виряченими білками очей і ниткою слини помер у неї на грудях.

Зоя сіла на банку, озирнулась. Навколо море. Сонце ще не зійшло, але вже м’яко підсвічувало обрій. Семен Самсонович напівлежав, завалившись спиною на борт, з простягнутими ногами. За ті кілька годин, що минуло, його скоцюрбило так, що ніс впирався в необ’ємне пузо. Більше в човні не було нічого.

Куди поділось весло? Коли пестощі Самсоновича перейшли в передсмертні судоми, Зоя спробувала скинути його з себе. Це виявилось непросто. Сил в руках не вистачало. Довелось підтягнути коліна і за допомогою ніг скинути з себе невдалого коханця. Саме тоді й почувся легкий плескіт води. Отже, весло впало і вплило.

З відчайдушною байдужістю, що раптово нахлинула, Зоя сповзла на днище човна, який м’яко колихався. Сонце вже піднялось та лагідно погладжувало тім’я. Свідомість, з якихось своїх темних глибин, дістала забуті спогади.

У квадратній залі бара – ресторану сидять чотири бритих молодики, в шкіряних куртках. Біля кожного на столі, крім чарок та закусок стоять пухлі барсетки. Зоя, на той чай студентка другого курсу кулінарного технікуму, саме домивала підлогу. Їй пощастило – її взяв прибиральницею до себе в ресторан Гурген Ашотович. Тому грошей у мами вона не просить вже третій місяць.

Коли вийшла із залу почула за спиною писк пейджера.

– Ан момент, зара повернусь. Треба звякнуть, тут по справі – сказав один із відвідувачів.

Наздогнав в коридорі Зою, запитав:

–- Агов, красуня, де тут подзвонити?

– Ондечко – вона показала на апарат, що висів на стіні.

Сама тим часом пішла в підсобку. Поставила відро, прислонила швабру. Зняла халат, хотіла одягти сукню, але відчула, як позаду хтось поклав їй на плече руку.

– Хєрасє, стріп-данс ти тут улаштувала, я аж взбодрився, в натурі, кажу.

Він безцеремонно скинув з неї труси, нахилив.

«Скільки раз казала Ашотовичу, що двері в підсобці не зачиняються, а він, що там брати в тебе? Дарагая!» - думала Зоя, в прискорюваному, під натиском хлопця позаду, ритму – «Ну що зробиш, не дєвочка вже, переживеш»

– Тримай – хлопець застебнув ширинку, кинув на полицю двадцятидоларову банкноту – купи труси нормальні. Тьолка молода, в натурі, а труси як у бабці…

Щось прокотилось грудями, Зоя прокинулась. Сонце почало припікати й піт капав, збираючись на носі. Витерла піт ліктем, промацала зліва труси свого темно-синього купальника. Шпилька, щоб ніхто не наврочив, на місці. Без неї, Зоя з дому, ні ногою. Це придало впевненості.

На пляжі, ти куди її сховаєш? В труси хіба, що? Сміялась Нінка, подруга Зої, коли запрошувала на роботу покоївкою в Анталію.

Нінка – досвідчена гастарбайтерка, пропрацювала минулий сезон в готелі Asteria, цим літом взяла за компанію з собою Зою.

– Вдень працюємо, ввечері тусня – переконувала Нінка – врахуй, що їжа халявна, бо це ж ол-інклюжен. Жити будемо в одній кімнаті - так вигідніше.

Обслуговували четвертий поверх. По десять номерів кожній випадало. Проте Нінка зазвичай два-три номери не встигала, тож Зоя їй допомагала. Подруги.

За проживання скидались по дві сотні євро. Платіжками займалась Нінка. Нещодавно Зоя дізналась, що за таку ж кімнату інші покоївки в цьому готелі сплачують лиш дві сотні. Нінці нічого казати не стала - гроші не варті, щоб псувати через них відносини.

Зоя відчула, як вітер грається розпущеним волоссям, що каштановою кульбабкою куйовдиться навколо голови. Слід було б зібрати в пучок. Та й намочити голову, щоб не так паморочилось не завадило, бо сонце в самому зеніті. Але через всеохсяжну апатію, будь-які розумні доводи втрачали сенс.

Єдиний рух, це не вдала спроба сховати ніс в пахви, бо вдарив тяжкий пряно-гнилий запах. Цікаво звідки на морі вітер, якщо немає жодного дерева? Вголос пробурмотіла, скосившись на покійного:

– Чесно кажучи, ти по життю теж воняв!

Семен Самсонович поселився в готелі вчора рано вранці.

Зоя постукала, ніхто не відповідає. Скористалась своїм універсальним магнітним ключем. Увійшла, почала прибиратись. На тумбочці біля ліжка побачила флакончик з Віагрою. Позаду почувся делікатний кашель:

- Я не чув, як ви увійшли. Курив на балконі. Продовжуйте, я посиджу тихесенько в кутку.

Від нього йшов запах дорогих парфумів і тютюну. Було й ще щось. Лиш зараз, в човні, зрозуміла - то був запах старого тіла. Зоя, хоч і не дивилась в його бік, відчувала як пристрасно старий спостерігає за кожним її рухом.

– Нам, старикам, доля випадає розмірена і навіть монотонна. Проте ми вміємо цінувати яскраві моменти. Завдяки медицині, таких моментів стало більше – він кивнув на пігулки Віагри.

Зоя стисла печами, що мені до того.

– Запрошую сьогодні ввечері на морську прогулянку. Поплаваємо в човні. Я візьму шампанського, фрукти. Приходьте. Я чекатиму. Це буде найяскравіший момент для мене, за останні кілька років.

Чому б ні? – подумала Зоя.

Звідки прилетіла чайка, незрозуміло. Схоже, Зоя дрімала. Птиця сиділа на борту біля тіла Семена Самсоновича та схилившись роздивлялась сиве пасмо, що стирчало з вуха.

– Привіт, чайка – сказала Зоя.

Вірніше спробувала сказати, але губи запеклись, горлянка пересохла, і у неї вирвалось щось хрипке, гортанне.

Раптом чайка стрілою полетіла в воду, і наступної миті вже виринула з рибиною в дзьобі. Проковтнула і знову метнулася в воду. Але біля самої водяної кромки, з моря вискочила зубата щелепа, схопила птицю за ногу і затягнула під воду