Сповідь

Вже три роки, як не стало мами. Та й досі пам’ятаю, що перша думка була «як же тепер батько сам–один». А вже потім нахлинуло відчуття, наче щось відтяли всередині. Якийсь орган, не дуже й важливий, поки не згадуєш про нього. А згадаєш – хоч на стіни з розпачу лізь.

Саме через хвилювання за батька, я й взяв собі за правило кожні вихідні проводити в батька. Жив він в невеличкому селі, біля лісу. Прожив тут все життя. В часи другої світової партизанив, а після війни працював лісничим. Потім пенсія. Про переїзд розмову з ним краще не починати.

Так і їздили ми до нього в гості на вихідні. Ми – це я і мій восьмирічний син Єгор. Дружина дуже нечасто складала нам компанію. Сільське життя, хай і на два дні це про неї.

Найбільше часу батько проводив сидячи на терасі в кріслі з лози, спостерігаючи за вогниками нафтових веж.  Сусіди казали, що Степан Гаврилович може цілісенький день, з ранку і до пізнього дивитись на тремтяче полум’я.

Того суботнього ранку, ми приїхали як зазвичай, з Єгором. Батько вже на терасі.

– Діду, дивись що у мене – Єгор гордовито розмахував іграшкою Людина – Павук.

Тоді, в дев’яності, кожний провінційний хлопчина, якому пощастило мати подібний «раритет», автоматично зараховувався в щасливчики.

– Хто це в тебе такий весь строкатий?

– Діду, ти людину – павука не знаєш? Це мені хрещений мій, дядя Коля з Турції привіз!

Мій кум – Микола, возив тоді з Туреччини спортивні костюми. Ну і інколи радував свого хресника дефіцитними і дуже популярними у дітей іграшками, мульт– і кіноперсонажами .

– Не второпаю ніяк. Людина чи павук? Раз павук – я його тапком. Та якщо людина, то тоді…

– Людина – перебив діда Єгор – але не проста. Це така людина, що всіх поганців може перебити. Реальний супер–герой!

Тут з вулиці почулись хлоп’ячі голоси, хтось крикнув:

– Єгор, рибалити йдеш?

Я перехопив азартний погляд сина, кивнув рукою – біжи. Сам тим часом став діставати смаколики від дружини, а батько знову завмер дивлячись на вогонь. Хоч батько й жив одинаком, наші приїзди його не особливо й радували. Принаймні в його поведінці, привітності не відчувалось ні на гріш. Тиждень минув, два–три, а він зустрічав нас, наче ми лиш півгодини як розстались. Прогулялись в магазин і от, повернулись.

– Як здоров’я? – запитав я, помітивши, що він запустив руку у відворот сорочки  – Як серце?

– Та шо йому, серцю тому. Насос він і є насос. Качає.

– Що там в тебе? – я кивнув на його руку, що стикала щось в кулаці.

– Та ось – батько розтиснув кулак, на долоні лежав недбало вирізаний з дерева, хрестик.

– Отакої, ти ж не віруючий.

– Друг подарував. Давно. Я й подякувати не встиг. Але скоро віддячу. І вибачусь.

– Ти мене сьогодні дивуєш. Звідки в тебе друзі?

– Помер він. Хоча, ні. Загинув. Герой був. Справжній. Як там Єгор казав?

– Супер – герой.

– Отож. Ніхто вже й не пригадає, що був такий. Я нікому не розказував про нього. Тобі оце зараз розповім. Думаю, тобі треба знати. Обов’язково.

Батько розказав, ту свою історію, яка з його вуст в той туманний ранок лунала як сповідь. Наступного ранку виявилось, то була остання розповідь Степана Гавриловича.

– Народився я в цьому селі ще в 1921му році. Так в документі записано. А як на справді, то зараз вже не дізнатись. Через два дворі, в той же рік, народився ще один хлопчик – Ваня. Я зростав міцним, а Ваньок був хворобливий. Я високий, стрункий, він – низькорослий, сутулий. Але ми з ним товаришували. Міцна в нас, мушу сказати дружба була. Він вигадував всякі розваги, потім ми разом бавились.

Одним словом, були братами. Разом за ягодами, грибами, по рибу. А коли стали вже женіхами, приїхала в наше село дівчина одна. Марися. От тут ми і розсварились. Вперше, але незворотньо. Ніхто не хотів робити першого кроку для примирення. Знаєш, як воно через дівчину буває…

Проте я хлопець, як кажуть, перший на все село. Ну а Іван, як би так сказати? Не красень. Проте розумний. Він всі книжки, які в кого знаходив прочитав, потім мені пересказував.

Ще мушу сказати, що він по–справжньому любив Марисю. Я теж. Мабуть. Але не так. Я скоріше не міг дозволити такій красуні бути з кимось іншим. Дуже ладна, весела. Мрія будь якого чоловіка.

Так ми і одружились вже через рік. Дітки пішли. Жили добре. Працювали, а тут війна.

Прийшов німець і в наше село. Зібрали усіх біля церкви і їхній головний запитав чи є серед нас бандити – так вони на партизан казали, чи на тих хто допомагав їм, партизанам. Нема, то й нема, йдіть додому і нічого не бійтесь.

А вранці стали нас з хат виганяти. Хто опирався, стріляли. Загнали все село в церкву. Почали керосином обливати стіни. Стало зрозуміло, що чутки про те що, сусіднє село спалили заживо, то й не чутки, а правда.

Стояли ми так, що поруч зі мною Марися, тримає піврічну донечку, справа син притискується, цьому рік вже виповнився, зліва інший, три роки. Він був в калошах і безперестанку повторяв:

– Не боюсь, не боюсь…

А Марися, що там за думки вже в неї роїлись, каже:

– Нащо ти Марику, гуму на ноги вдів? Довго ніжки горіти будуть в гумових калошах.

Тут поліцай і каже, хто з чоловіків сам, у кого немає дітей, жінки і хоче служити великій германії, нехай вийде з гурту.

Чую, мене хтось в спину шпиняє – повернувся, то Іван. Обіймає моїх діток, Марисю, а мені хитає головою. Йди. Отже придумав, що наче я самотній, а він з родиною. Поміняв наші долі. Коли я замулявся, він щось сунув мені в руку і штовхнув. А зробивши перший крок я вже не міг зупинитись. Ноги винесли на ганок.

Батько замовк і уважно подивився на мене. Чекав моєї реакції. Але реакції не було. Щось подібне я чув від батька вперше. Мені був зрозумілий сенс сказаного, але відчуття не встигли сформуватись. Не до кінця вірилось, що чоловік, який втік з церкви, кинувши родину на призволяще і лисий дід, в кріслі переді мною це одна й та ж людина.