Друге дихання. Збірка оповідань

Фарш

За свої, без одного, сорок років, Віра ніколи не бачила покійників. Не доводилось. Рідні всі живі. Були, у всякому випадку, до сьогодні. Навіть мертвих собачок-котиків вона не змогла б пригадати.

А тут раптом, от саме раптом, помер її чоловік. Взяв і впав під час вечері з витріщеними очима і котлетою в роті.

«Швидка» виправдала свою назву, і приїхала через лічені хвилини, та все одно спізнилась. Їм залишалось лише підтвердити – «констатувати» смерть Сергія. Добре, що шо діти відпочивають за путівкою.

Віра сиділа за столом, саме на тій табуретці, де півгодини тому сидів Сергій і відсторонено спостерігала за медиком, що оглядав тіло. Літній лікар з густою сивиною в червоному комбінезоні рачки, старанно обнюхував лице засунувши ніс прямо у відкритий рот Сергія.

- Я мушу викликати поліцію – наче вибачаючись промовив лікар – Ймовірно, отруєння.

Сенс сказаного довго, секунд п’ятнадцять пробивався до Віри. І лише під очікувальним поглядом медика вона змусила себе відреагувати.

- Як це? Я не розумію…

Але той вже розмовляв по телефону.

Незабаром в кухні стало тісно. Метушились люди в формі і костюмах. Фотографували, записували, знімали відбитки пальців. Вірі запропонували перейти в спальню, і нікуди не виходити. Прохання «не виходити» було більше схоже на наказ. Чи може здалось?

В спальні Віра присіла на край пуфика, наче на вокзалі, готова щомиті вскочити, коли оголосять її рейс. Перед нею косметичний столик з круглим дзеркалом. В дзеркалі зіниці пурхають безупинно, як ті дві зелені мухи.

«Отруїли. Сергія хтось отруїв»

Щоб не втратити зв'язок з реальністю руки зашарила стільницею, в пошуках чогось матеріального. Натрапила на гумову грушу від флакончику з парфумами. Судомно натиснула раз, другий, третій. Ароматні хмаринки осідали на дзеркалі мутними плямами. Відображення поплило, змішуючи реальність зі спогадами.

- Віра, мені потрібне розлучення – каже Сергій, ледь переступивши поріг квартири – Я тобі зрадив із Свєткою. Я йду від тебе.

Свєтка – продавщиця із ветеринарної аптеки Сергія, кирпата та з крупними круглими формами.

- А, хрін, вам – дуля завмерла в сантиметрі від правого ока Сергія.

Бути рішучою і принциповою Віра може лише в одному випадку.

- Дітям потрібен батько! Влаштовуйте свої трахомудії, де хочете, і як хочете, але так, щоб діти нічого, ніколи, ти чуєш? Ніколи і нічого не дізнались!

У відчинені двері хтось коротко стукнув. Тук.

- Віра Ігорівна, я слідчий Шумейко Артур Миколайович – зайшов молодий чоловік вище середнього, міцної статури, з залисинами, одягнутий в штани зі стрілками і випрасувану свіжу сорочку – Шо це у вас тут за газова камера?

Віра випустила з рук гумову грушу. Витерла серветкою дзеркало, з якого на неї зосереджено дивились очі, з потеклою тушшю.

 - Я знаю, хто отруїв мого чоловіка.

Артур Миколайович присів на постіль, достав із теки бланк протоколу і ручку.

- У Сергія є… чи була, не знаю, як тепер правильно, коханка. Свєтка з нашої, тобто з його ветаптеки. Вона хотіла, щоб Серьожа пішов від мене. Ну від нас з дітьми, до неї. Я звісно була проти. От вона й приревнувала.

- Не доставайся ж ти нікому? Угу. А ви сьогодні зі своїм чоловіком вечеряли?

- Я взагалі ніколи не вечеряю – Віра затягла тугіше поясок халата.

- А хто готував вечерю? Котлетки ви смажили?

- Ну а хто? Я.

- Схоже, що саме цими котлетами і отруївся ваш чоловік.

- Як? Котлети отруєні?

Котлети готувала Віра сама. Прибігла з роботи, дорогою купила напівфабрикати.

- Сергію, приготую котлетки на вечерю. Будеш?

- Ее-ем, та чогось не хочеться.

- Впевнений? А то я напівфабрикатів купила, хотіла приготувати як ти любиш.

Віра любила готувати. А котлети в неї виходили особливо смачні, бо вона їх спочатку смажила, потім тушила з морквою, цибулею та картоплею. Добавляла італійські трави та копчену паприку і котлети ставали дуже ароматними і пишними.

- Ааа, напівфабрикати, ще й як я люблю. Ну, вмовила, буду.

Поставила на плитку сковорідку, щоб та розігрівалась, почала чистити цибулю. Пригадала, що в холодильнику з минулого тижня лежить фарш. Вирішила не розпаковувати поки напівфабрикати, а приготувати котлети з готового фаршу.

- Це я отруїла чоловіка.

- Так-так – слідчий почав заповнювати бланк протоколу.

- Фарш в мене зберігався в холодильнику більше тижня. Не морозилці, а просто в холодильнику. Мабуть, зіпсувався. Мені ще запах такий дивний видався. Довелось спецій добавляти.

- Віра як-там вас, Ігорівна, які спеції? Щурячу отруту? В котлетах була отрута, ймовірно щуряча. Ударна доза.

- Щуряча отрута – Віра дістала телефон, відкрила галерею з фото. Знайшла потрібну картинку показала слідчому – Така?

На екрані синя упаковка. В центрі червоний круг, з перекресленим щуром, щось написано ієрогліфами. В лівому кутку череп і кості.

- Не знаю. Може й такий. Вам, гадаю, видніше.

- Чоловік заказав в інтернеті, Сказав, що у них в магазині щури з’явились. Всі мішки з кормами погризли. Ну я і клацнула на телефон, для подруги, у неї на дачі постійно проблеми зі щурами.

- Скажіть ще, що чоловік сам собі добавив отруту  - гмикнув слідчий – А мені треба лиш перекваліфікувати справу в самогубство.

- Виходить, що так і є. Ну приблизно.

- Ви що, знущаєтесь?

- Фарш цей чоловік сам приготував. Прийшов зі шматком м’яса – Віра вирішила не реагувати на запитання слідчого – сказав, що порвав із Свєткою і це треба відмітити. Почав робити фарш. Обіцяв, приготувати пельмені за особливим рецептом. Сказав, що кращих пельменів я в житті не коштувала. А коли приготував фарш, з’ясувалось що в домі нема муки. Відклали фарш в холодильник і до сьогоднішнього дня забули про нього.

Віра подивилась розширеними очима на слідчого:

- Це що ж виходить? Він мене отруїти хотів? Як же це так?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше