Викрадення.

Сергій вийшов з магазину, натиснув кнопку розблокування центрального замка свого автомобіля. Не почувши звичного подвійного клацання, натиснув ще раз. Знов нічого. Озирнувся. Машини на стоянці не було.

Викрали? Випустив пакет з продуктами на землю, зашарудів кишенями в пошуку телефону. Знайшов. Втупився в екран. А куди, власне телефонувати? Поліція заяву не прийме, бо за документами, автомобілем «Жигулі 2106» володіє інша людина, яка два роки тому померла. Сергій купив його під чесне слово, вирішив паперову біганину відкласти на потім. Це "потім", все ніяк не наступало. А після смерті власника переоформить машину стало взагалі нереально. Їздив так, без документів.

Засунув телефон в кишеню. Знову пішов в магазин. Купив літрову пляшку горілки і пива. Лєнка скаже, тобі аби привід, та пофіг.

Додому йшов через парк, де через карантин та зачинені кафе–бари, на кожній лавці юрмилась компанія.

 – Сергію? Ха, які люди! Двигай до нас – в одній компанії хлопець в футболці з написом «BOSS», махав рукою, запрошуючи – А я дивлюсь, ти не ти. А шо це ти так кепсько виглядаєш? Так не піде, треба швидко підняти тобі настрій. Налийте другану та чимшвидше.

Колишній однокласник Сергія, був уже сильно напідпитку, і тому у говіркого від природи Сані, рот взагалі не закривався.

– З тобою випити стало взагалі нереально. То працюєш, то за кермом. Лєнка зовсім не жаліє тебе. А тут дивлюсь і дивуюсь, Серьога чеше на своїх двох…

Сергій тим часом доставав з пакета під схвальні «о, наш чоловік» та «ух ти, оце діло» горілку та пиво. Крім Сані півкільцем стояли ще троє, серед яких виділявся найвищий з широкими плечима, огрядний чоловік, років тридцяти – Костян. Лавка була турботливо вистелена брезентом, з горілкою на денці та залишками закуски.

Чокнулися, випили. Сергій взяв кілечко маринованого огірочка, понюхав і жестом попросив Саню повторити.

– Не швиди, так швидко. Куди нам поспішати? – протягнув Саня, та все ж наповнив пластиковий стакан Сергія – Правду кажучи, тобі ще сьогодні Лєнку задовільнити треба. А там, і лицем повеселішаєш. Згоден?

Сергій, не чекаючи інших випив, закинув в рот огірок і сказав:

– В мене машину викрали. Щойно, біля магазину. Виходжу, а її вже нема.

– Наливай – сказав Костя до Сані та підбадьорливо, поплескав Сергія по плечу.

Сергій чомусь відразу відчув до цього здорованя симпатію. Почув лиш одне слово, і відчув: душевний чоловік. Колись, ще в школі, він так само відчув симпатію до Сані. Щоправда, того хотілось захищати, а біля Кості, навпаки сам відчув себе спокійним і в небезпеці.

З Саней вони тоді дружили всі шкільні роки, та й досі підтримували стосунки. Ніхто не міг зрозуміти, що їх пов’язує. Сергій ріс без батька, в бідноті, вчився погано, ПТУ, армія, шабашки. Саня ж з повноцінної забезпеченої родини стоматологів, майже відмінник, інститут, власник консалтингової фірми.

– Так, а що поліція? Що кажуть? – запитав Саня.

– Не варіант – коротко відповів Сергій, і краєм ока помітив, що Костя схвально смикнув підборіддям.

– Іномарка? – запитав Костя

– Та де там – Сергія наче прорвало – Жигулі, шістка, я ж її сам перебрав, кожен гвинтик своїми руками закрутив! Знаю всю внутрянку, електрику. Сам прошпаклював, перефарбував, центральний замок встановив. Там жодної подряпини, мотор шепоче, а тут раптом – задихнувся, видихнув – капець уроди.

– Все сам? – з повагою в голосі запитав Костя

– Так в нього ж руки з чистого золота дев’ятсот дев’яносто дев’ятої проби – Саня більше не міг мовчати – він с п’ятого класу всім вєліки ремонтував, в сьомому мобіли прошивав, а в дев’ятому вже на СТО батрачив замість уроків…

Сергій подумав, що йому пощастило з класом. Взяти для того ж Саню. У нього своя фірма, він там крутий бос, а носа не задирає, спокійно п’є з іншими мужиками, ще й його, Сергія – невдаху хвалить. А Лєнка? Краща дівчина в класі! І що вона в ньому, в самому звичайному хлопеві знайшла? Та як поцілувала його в п’ятому класі, так ось уже й майже п’ятнадцять років разом.

– Там кум охоронцем – Костя перебив Саню на півслові – Ходімо.

Сергій дивився на здорованя і не міг зрозуміти, куди його запрошують. Костя подивився на Саню, той пояснив:

– У Костяна в магазині кум працює. Може показати відеозапис, раптом впізнаєш кого.

– Підеш з нами? – спросив Сергій Саню.

Костя на вигляд добряк добряком, та все ж богатир. До того ж знайомі вони лиш кількадесять хвилин. Тай й перекладач інколи не завадить цьому мовчуну.

В тісному кабінеті охоронця, господар – Ігор та троє гостей, в черговий раз проглядали півтори хвилинний момент. Хтось, в дощовику, в капюшоні з розкритими відворотами підходить до машини. Фари привітно мигають двічі, чоловік сідає, заводить і їде.

– Якщо використовують приймач – сказав Ігор – так ми називали систему по перехопленню і відтворенню сигналу антиугонки, коли я ще в органах працював, то діють здалеку. Раптом щось не так. Цей чолов’яга працює впевнено, нахально.

– Ключ? – запитав Костя

Сергій показав

– Другий

– Згубив

– Як казала наша вчителька, Марія Петрівна, краще б ти голову свою згубив. А раз згубив, міняй замки. Дитячий садок, чесслово – рот у Сані, як завжди все коментував.

– Коли? – запитав Костя ігноруючи повчання Сані

– Та місяці два вже минуло – Сергій почухав потилицю – Ну, так, точно! В лютому, дев’ятнадцятого. У нас саме зустріч однокласників була. Пам’ятаєш Сань?

– Пити треба менше – буркнув той у відповідь.

– Так ось же той ключ – сказав Костя і наступної миті вдарив кулаком знизу вгору Саню. Удар був без замаху, проте Саня налетів на стіну, приклався потилицею і сповз на підлогу.

Доки всі завмерли, Костя підійшов до Сані:

– Показуй – і замахнувся кулаком.

Саня дістав з карману ключ, точнісінько такий як у Сергія.

– Пєро в бочину, треба такій гниді – забрав Костя ключ і віддав Сергію.