Алькор сьогодні блищав особливо яскраво. Що станеться цього разу? Тренування скінчились рівно о двадцятій. Прогулятись в прохолодний, але сухий вечір листопада було приємно. Денис повільно побрів додому, час від часу кидаючи погляд на зорі.
Згадалось, як колись засинав під оповідання діда Єгора про зірки та сузір’я.
- Освіти, то в мене три класи, Дєнька – казав дід – але з інститутом пощастило. В мене там була лиш одна книжка. Навіть менше, частину сокурсники на самокрутки пустили. Путівник по зіркам. Зате часу було вдосталь, і я її вивчив на пам’ять.
Денис не зразу зрозумів, що то був за інститут такий з єдиною книжкою. Потім, коли подорослішав второпав, що дід сидів за гратами. В діда майже не було знайомих. А з рідні тільки дочка – мати Дениса.
- Ось той кошик називається «Велика Ведмедиця» - креслив скрюченим пальцем дід – це найкращий компас, тому вона ніколи не заходить за обрій. Стародавні моряки знаходили дорогу по ній. Руків’я кошика закінчується зіркою Алькор. Перекладається, як неважлива. Типу як крайня і найтьмяніша. А от спробуй прибрати її, і все! Не буде більше Ведмедиці! От тобі, брат і неважлива.
Дід жив в глухому селі на окраїні ліса. С дочкою майже не спілкувався, а от внука любив. Денис ходив з ним на полювання, часто ночували в лісі.
Якось дивлячись на зорі, Денис помітив, що Алькор блищить яскравіше, наче її відполірували. На ранок дізнався, що старий помер.
Денис вирішив скоротити і піти через двори, та вже за першим поворотом побачив досить здорового собаку.
- Привіт. Ти тут, я так розумію за старшого? Я пройду, ти не проти?
Собака побіг поруч виляючи хвостом, та косячись у бік хлопця.
- Я – Денис. А ти?
Собака у відповідь чи то чихнув, чи то фиркнув: «Прх»
- Порох? – Денис зрадів досягнутому взаєморозумінню – Напевно, такий же запальний. Я от теж, буває вріжу комусь, а потім звинувачую себе, свою нестриманість…
Розмовляючи, вони пройшли перший двір і увійшли в наступний. Порох нагострив вуха і тихенько заричав.
З кущів вийшла одна собака, потім ще одна. За хвилину вже три собаки пришвидшуючись бігли до Пороху та Денису. Собача агресія стосувалась лише Пороха, Дениса вони наче й не помічали. Хлопець зрозумів, що мимоволі став учасником собачої ворожнечі. Пошукав поглядом щось, чим би можна допомогти новому другові. Але варто було зробити крок вбік, як найкрупніший Дог рикнув, наче застеріг: «Не влізай!»
Порох вже не ричав і не огризавсь. Просто ліг на землі і завмер. А коли коло супротивників стало звужуватись, він перевернувся догори лапами, виставив незахищений живіт, демонструючи готовність бути пошматованим.
Така поведінка збентежила собачу зграю. Замість бійки вони отримували плюшеву іграшку. Звірина лють вляглася. Першим пішов найкрупніший Дог, за ним зацокав кігтями безпородний брудно-рудий собака.
А третя, найменша руда дворняга, лягла біля Пороха, поглядаючи на нього через мохнаті брови, і скулячи. Порох глянув на дворнягу, вильнув хвостом.
Коли Денис увійшов до рідного двору, він ще думав про собачу сценку, аж як раптом почув:
- Ден, а шо це ти зі старими приятелями не здоровкаєшся? – то був Ігор, на прізвисько Гарик. Він раніше вчився з Денисом, та після дев’яти класів пішов в ПТУ.
З ним Артем, який завжди поруч з Ігорем-Гариком та ще двоє хлопців.
Ця компанія вже давно піддівала Дениса. Але на відкриту агресію досі не наважувались. Все ж таки чемпіон району по боксу.
- Гарик, йшов би ти! Та цих мудаків, забирай з собою!
Денис провокував зумисно. В нього вже давно свербіли кісточки на долонях, аби провчити цю компанію. А тут такий вдалий момент. Відіграти назад вони вже зможуть – соромно буде один перед одним. Що він зуміє здолати всіх чотирьох Денис не сумнівавсь. Головне правильно підготуватись.
Крайній зліва – новенький – Діма чи, що? – півроку як переїхав. Батьки як не на заводі, так бухають. Прибився до Гарика – аби не одному. Щуплий. Скоріш за все на бійку не наважиться.
Другий – Артем – росте без батька. Завжди як хвостик таскається за Ігорем. Міцний. Бити треба сильно. Головне не скалічити – нормальний, в принципі хлопець.
Третій – Ігор – цього вітчим бив з дитячого садка, тепер вже Ігор б’є вітчима, який не просихає. Коренастий, збитий, до того ж ще й неврівноважений. Цього треба вирубати надійно.
Четвертий Костя – батько завжди на заробітках, мати немає впливу на сина. Жилястий, а в правому чоботі завжди носить арматуру. Головне, щоб не встиг дістати залізяку.
Денис повів підборіддям, наче на тренуванні, від лівого плеча до правого. Раптом побачив за спинами четвірки як повільно йшли Порох з рудою дворнягою.
Денис посміхнувся.
- Зараз не буде чим либитись! – Гарик розгойдуючись приближався. Інші троє намагались не відставати, оточуючи Дениса.
Раптом Денис сів на землю. Потім ліг на спину і закинув руки за голову. Велика Медведиця висіла прямо над ним.
- Що це з ним? – запитав Артем
Гарик зупинився, почухав кривий ніс, сказав:
- По-ходу, начисто кришку збили на боксі. З таким зв’яжись – не відмиєшся. Ну, його на… - нехай в дурці з ним працюють – розвернувся і демонстративно ліниво пішов геть.
Слідом, ховаючи за усмішками, полегшення – боксер навіть проти чотирьох, все одно боксер! – двинули Артем з Костей. Новенький, Діма залишився стояти поруч з Денисом. Він прослідкував за поглядом хлопця і прокоментував:
- А тисячі людей живуть і не бачать Великої Ведмедиці. На справді їм лиш здається, що вони живуть.