Щоранку проходжу вздовж покинутого будинку, з нахиленим парканом. Під парканом, просто біля проїзної частини, наче на посту, старий собака. Він ще здалеку придивляється, принюхується до мене, прислуховується до моїх кроків, потів сердито вивергає:
– Грргав!
Перше, що приходить на думку, що він тут охороняє? Але спостерігаючи таку картину щодня, розумію, справа не в службі. Тут інше...
Собаки – створіння вірні. Ми – люди, мали б повчитись, у них вмінню любити та невмінню ненавидіти. Собаки не знають, зради. Віддані людині до останнього, не дивлячись ні на що!
Тому Мухтар в кожному, хто проходить мимо сподівається впізнати свого господаря. Це за нашими, людськими, мірками «господаря». Для Мухтара друга, рідну душу. І ось так раз за разом, щодня з кожним людським кроком, що наближається, на нього хвилями накочується. Надія, потім розчарування, і нарешті злість, що вивертається зі старої пащі, в короткий:
– Гррргав – не він.
Й так з ранку до вечора…
Ввечері волочить свою хвору, відморожену лапу в будку, в якій засинає висунувши сиву морду.
Зате, вночі Мухтар знов щасливий. Вночі з ним друг, брат…
– Митька – це Мухтар!
Чоловік у військовій формі дістає цуцика із картонної коробки, із-під взуття та ставить його біля малюка на невпевнених, кривих через підгузки, ногах. Мухтар сидячи на задніх лапах, дивиться схиливши голову на пухкі, розчепірені пальці, що тягнуться до нього.
– Тяв – вітається з дитиною.
Хлопець від несподіванки здригається та гепається на Мухтара.
– Мхтя – смакує ім’я нового друга і пилюку
– Грр-тяв – копошиться під малюком Мухтар
Хмара пилу поглинає нових друзів, їх вже не видно, а лиш чути, як ті чхають.
– Два чоботи пара – коментує Митькін батько, обтрушуючи формені штани.
… Скрип розбудив Мухтара. Не відкриваючи очей повів вухом – прислухався. Вітер гойднув хвіртку, і та заскрипіла єдиною завісою. Знову заснув.
…Мухтар дзвінкий, молодий пес з блискучою шерстю, проводжає Митьку в дитячий садок. Мама веде сина через дорогу, за ними дріботить Мухтар. Жінка обертається і притупує ногою:
– Мухтар, додому!
Він зупиняється, задумливо проводжає поглядом. Потім біжить знайомою дорогою, принюхуючись. Через трасу, вздовж гаражів, через двір багатоповерхівки. Лягає в тінь біля хвірточки дитячого садка. Всередину зась!
Але можна лежати біля паркану, чекати на Митьку та ловити мух. Цього разу мухи сонні – нецікаво. Повіяло смачненьким – в садку обідають котлетами. Стало тихо – діти сплять. Піднявся шум, загрюкала хвіртка – дітей забирають додому.
Не той, не той, не… а ось! Митька! Мухтар вовняною блискавкою проноситься біля ніг матері, штовхає хлопця носом в бік, закидає лапи на плечі, облизує усмішку друга. Митька пригощає Мухтара прихованою для товариша котлеткою.
– От, два чоботи пара – каже мати й посміхається…
Котячий вереск вирвав Мухтара із мрій. Глянув на місячний диск, що майже зник за вишневим листям. Полегшено зітхнув і закрив очі. До ненависної реальності, до ранку, ще є час, а значить є час і побути щасливим ще, бодай, трохи.
Мухтар міцний, здоровий собака, що чинною ходою проводжає до хвіртки Митю – школяра. З двору, зась.
– Побачу Мухтара, що бродить вулицями – сказав якось батько Миті, спокійним голосом людини, яка звикла що її слухають і слухаються – посаджу на ланцюг!
На ланцюгу погану, тому Мухтар зупиняється, чекає коли перед носом брязне замок. Лягає та дивиться в просвіт під парканом, на сандалі, капці, туфлі, що снують туди-сюди.
Милується химерним взуттєвим танком, та не забуває поглядати на вишневу крону. Знає, що коли сонце зануриться в ній рівно на половину, прийде зі школи Митя.
Ось сонце щойно торкнулось ободком листя, а Мухтар вже не може спокійно лежати. Передчуття швидкої зустрічі змушує піднятись та бігати, присідаючи та тихенько скулячи.
Сонце встало в правильному місці, клацає відмикаючись хвіртка. Ледь ступивши у двір Митя кидає по вивіреній траєкторії рюкзак на ґанок, хватає повідець.
– Мухтар, гуляти!
Нарешті! Гав!
Мухтар і Митька біжать від двору вверх на пагорб. Підбігають до церкви та звертають в парк, який чомусь зветься “Старий”. Тут вже можна зняти повідець, Мухтар підставляє шию і насолоджуючись свободою гасає між дерев, високо підплигує, клацає щелепою ловлячи метеликів.
Через парк, вниз, через гай вибігають до річки, спокійної й не глибокої, але з грізною назвою “Вир”. Поки Митька знімає футболку й джинси, Мухтар стрибає в воду, розчепіривши лапи на всі чотири сторони. Бризки на всі боки, а під веселковою аркою, що виникла на мить, видно як пірнає з берега Митька.
Додому прийшли ввечері. Зморені, голодні, щасливі.
У дворі батьки. Мухтар відчув напругу, що дзвенить в повітрі, сховавсь в будку.
Самої розмови не чути. Та через деякий час з дому вибіг Митька. Витираючи сльози з носа, кричить:
– Ми не можемо залишити Мухтара тут одного. Як це, ми поїдемо, а він залишиться?
– Зрозумій синку – в батьковому голосі зникли командирські ноти. Але тон, як і раніше, беззаперечний – Поки що – наголос на останніх словах – не можемо. Там зараз дуже складно. У мене наказ. Мусимо їхати. Облаштуємося, тоді й заберемо Мухтара до себе. А доти, сусідка – киває на сусідній будинок – баба Зіна, пригляне за ним.
Наступного дня вони поїхали. Митька плакав. Текли сльози й по мохнатому носові Мухтара. Схлипувала мати. Батько поспіхом вкинув речі до машини та сидів за кермом дивлячись кудись вгору і вбік.
– Я обов’язково, ти чуєш, обов’язково повернусь – каже Митька сідаючи в машину – ми ж з тобою як два чоботи…
Баба Зіна приглядала, годувала Мухтара всю осінь, потім зиму, весну. А однією літньої ночі Мухтар тяжко виводив сумні ноти в небо. Наступного дня бабу Зіну лежачи ногами вперед, повільно повезли на вантажній машині.
Мухтар залишився зовсім один. В будь-яку погоду, кожної пори року, він виходить з двору лягає й чекає. Чоботи ж мають бути разом. Правда?