Я люблю тебе всією душею....

- Доброго ранку, колеги!

- Доброго ранку, туристко!, - привітався Ігор.

- Як подорожувалося?, - запитували колеги із загадковими усмішками. Розуміла, що всі мої світлини на сторінці переглянуті не один раз  і існує також не одна версія , придумана на основі побачеого.

- Подорож чудова, вам також раджу! Словами це не описати, потрібно все бачити!

- І відчути, - добавив Ігор тихенько, нахилившись до мого плеча. – Я не помилився, це той, що на футболі з нами був?

- Так, це він. Мій Стас. Ми чекали цієї зустрічі довгих п’ятнадцять років.

- І…?

- Так, тепер я виходжу заміж уже по справжньому!

- Мені залишається лише привітати!

- Дякую! Але я б хотіла з вами вирішити деякі питання. Зайдете до мене після уроків?

- Гаразд, у мене два, тому скоро побачимося.

Часу у мене було достатньо, тому запросила до себе бухгалтера, попросила підготувати звіт по фінансах. Зазвичай це робиться після новорічних свят, тому бухгалтер здивувався.

- Розумію, що здивовані, але я б хотіла побачити все через два дні. Основні рахунки.

- Є якась проблема?

- Скажімо так, є потреба. А чи є проблема , побачимо. І не потрібно так хвилюватися. Я впевнена, що проблем немає. І ще… Це не наказ, це прохання…, - здається бухгалтеру відлягло від серця. Очевидно він подумав, що проблема зв’язана з ним.

  Але , як завжди  буває, найбезпосереднішими є діти. Спілкування з ними завжди приносить радість і задоволення, безліч емоцій. Фейсбук для всіх, отже всі мої світлини для них стали уроком географії та засвітили моє особисте життя. Я втомилася відповідати на їхні запитання. Добре, що це кінець семестру і за програмою мало б бути повторення вивченого матеріалу.

- Ігоре Михайловичу, тепер я хочу просити вас про послугу.

- Яку?

- Як колись ви просили мене.

- Ти хочеш сказати…,- він очікувально подивився на мене.

- Так, ви правильно зрозуміли. Я хочу залишити вам вашу посаду.

- Розповідай, - коротко, але вимогливо як батько, наказав він.

І я  чесно розповіла все. Мені не потрібно було уже щось приховувати, викручуватися. Життя було тепер як воно є.

- Я запитаю так, як запитала б тебе мама чи батько. Ти впевнена?

- Впевнена. В собі і в Стасові на сто відсотків. Єдине, що зараз тривожить, це те, як поведе себе Ілля? Чи захоче поїхати в іншу країну на постійне проживання?

- Не забувай, що у тебе може виникнути і інша тривога. Ти везеш за кордон не дитину Стаса. Чи дасть згоду Андрій, адже він його батько, а дитині ще лише тільки…?

- Чотирнадцять, незабаром п’ятнадцять…, - раптом мені зробилося погано, млість ударила в голову і я зімліла.

Очі відкрила і перше, що згадала , це те, що у мене ще попереду,  купа проблем. А наді мною схилене  обличчя сина і , якщо на всіх обличчях , що поруч, написана тривога, то очі сина усміхаються. Якби хтось туди заглядав як я, то був би дуже здивований. А він нахилився наді мною , цілує в щоку і шепоче:

- Буде у мене сестричка і до ворожки не потрібно йти!

- Дай, Боже, щоб усе так і було, - відповідаю йому і намагаюся усміхатися, щоб він не зрозумів, що нинішній мій стан зовсім не по тій причині.

- Я зателефонував Стасу, він зараз приїде, - повідомив син, але це вже було лишнє, бо у двері кабінету, як вихор, увірвався Стас. Моя радість, мій порадник, моє щастя. І що ж він тепер порадить? Як вибратися з цієї халепи?

- Що сталося?, - підхоплює мене на руки і готовий вже кудись мене забрати з того місця, де мені зле.

- Ви обидва поруч і вже все добре, - але у нього в очах тривога, а в Іллі смішинки змішані все ж таки з тривогою.

- Учора похитнулася, сьогодні зімліла, що буде завтра? Тобі потрібно обстежитися!

- Ага, обов’язково!, - підтримує Ілля. Бачу, що він уже не стримується. Хоче Стасу вибовкати новину. Тому дивлюся на нього, знайомим йому поглядом. Він розуміє , тому продовжує: - Мовчу, мовчу! Дорослим видніше…

- Ні, все добре, але цю проблему потрібно вирішити, - сказала так, але кожен зрозумів те по своєму.

- Так, обов’язково! Якщо десь потрібна буде моя допомога, звертайтеся. Чим зможу, тим допоможу, - врешті аж тепер всі помітили, що поруч ще є мій названий мною, батько.

- Ой, вибачте Ігорю Михайловичу, я так поспішав, що не помітив, - вибачився Стас.

- Воно й не дивно, - загадково відповів Ігор, усміхнувся і подав руку Стасу.- Ти мене пам’ятаєш?

- Звичайно, Надійка нас знайомила на стадіоні.

- Так, а я тоді побоявся її з тобою відпускати. Але ти її все ж знайшов!

- Я , можна сказати її і не губив, лише довго чекав на зустріч!, - у цих словах було все , і радість, і сум, і  тривога.

- Синку, все добре, біжи до класу, - сказала, щоб мати можливість обговорити ситуацію, яка вклала мене ледь не на підлогу.