Друга щаслива зустріч

Чарівне місто Львів проводжало наш екскурсійний автобус дощем. Поруч мене сиділа дуже симпатична, але надто говірка жіночка. Ми познайомилися, звали її Світлана Володимирівна. І вона також вчителька  зі Львова. Поки їхали містом, я прослухала історію кожного будинка та вулички. Вона розповідала, а мене мучила думка, на скільки вистачить мого терпіння. Як би вона тільки знала, як мені хотілося мовчати у передчутті майбутньої зустрічі. Друг тримав усе у таємниці. Я навіть не здогадувалася, що  чекає мене наступну хвилину, чи годину. 

Ось уже позаду кордон України, попереду краєвиди сусідньої Польщі. Ми зупинилися у Любліні, екскурсія по місту і знову переїзд. Постійно бути  в автобусі втомлює. Тим більше, що я весь час перебувала у стані очікування, в  той час , коли всі інші насолоджувались екскурсіями.

Єдине, що трішки розслабило, це прибуття в Литву. Нам було запропоновано для початку хвилинку відпочинку у аквапарку. З усіх водних розваг , я обрала для себе басейн з хвилями та джакузі. Перебування у воді забрало у мене частинку тривоги , або просто дало змогу побути у спокої, подалі від своєї говіркої сусідки.  

  Автобус зупиняється на площі. Водій попереджає нас, що зупинка не запланована, тому поки  що ніхто не виходить. Всі зосередилися на шибках автобуса, розглядаємось навколо. Уже вечоріло. За високими будинками вдалині небо було ще яскраве, а тут між будинками вечірні легкі сутінки.

 Водій підійшов до мене і простягнув мені руку.

- Пропоную вам вийти зі мною,- в моїх очах німе запитання і він відчуває моє хвилювання. – Не хвилюйтеся, все добре. На Вас чекають.

   Я не в змозі щось говорити. Мовчки іду слідом за водієм, а в самої все в грудях колотиться. Невже зараз ми зустрінемося? Невідомість терзає розум і душу. Хто це буде? А серце підказує, що це той, кого я хотіла б бачити.

  На площі зовсім мало людей. Прогулюються молоді  і не дуже, парами. В очі впала автівка. Вона тут одна. Біля неї стоїть чоловік з букетом квітів. Обличчя прикрите квітами, на голові капелюх. Розгледіти важко. Але за зростом і зовнішнім виглядом , розумію, що це не та людина, яку я мріяла побачити. Отже, я помилялася!

   Водій залишив мене , вказавши куди   йти. Повільно наближаюся до автівки. Аж надто повільно. Зупиняюся і мовчу. Чоловік навпроти подає мені квіти і також мовчки знімає капелюха і робить ним помах, що означає вітання. Аж раптом я відчуваю, як хтось ззаду обіймає мої плечі обома руками . І так тримає деякий час. Всім своїм єством я відчуваю того, хто стоїть позаду. Він притулився до мене, його права рука повільно ковзнула вниз по моїй , а ліва обхопила мою талію. Я завмерла і перестала дихати.

- Надійко, нарешті я доторкнувся до тебе, - почула і ледь не зімліла.

- Стасе! Я вірила, я знала, що  це будеш саме ти!, - сил моїх вистачило лише на шепіт, а мені здалося, що я кричу на всю міць своїх легень.  Як стояла спиною до нього, так і стою. Я його відчуваю і боюся навіть поворухнутися, бо це ніби сон і мені страшно проснутися. Його руки також тремтять,  відчуваю  неспокійне дихання. Набираюся сил і повертаюся до нього. Це він, мій Стас! Моя пам’ять, моя розрада, моя підтримка!

- Ти пам’ятаєш мій голос?

- Я ніколи не сплутаю твій голос з будь-яким іншим!

  Він довго вдивляється в моє обличчя, в мої очі, а потім ми задихаємося в несамовитому поцілунку. І тут моя нервова система дає збій. Сльози , як осінній дощ, безперервним потоком течуть по моїх щоках і я не можу заспокоїтися. Розумію, що мокра не лише я , але і Стас, але нічого з собою зробити не можу. Я і сміюся, і плачу. Коли все ж спромоглася добре відкрити очі і подивитися на Стаса, то зрозуміла, що  його очі також в сльозах. В тісних обіймах ми стояли довго і навіть не помітили, як залишилися самі. Це вже потім моя сусідка , що сиділа поруч в автобусі, при зустрічі розповість, що коли я пішла, то  другий водій коротко розповів нашу історію, і  що вони всі вийшли з автобуса і аплодували, коли Стас мене поцілував. А потім всі зайшли в автобус і поїхали до готелю на ночівлю. Але ми всього цього не чули і не бачили. Радість від довгоочікуваної зустрічі була неймовірною, ми обоє не могли впоратися  зі своїми емоціями.

  Так, тримаючи  в обіймах, Стас привів мене у готель, що розташовувався тут же на площі. Вечерю замовив нам у номер. Я спостерігала за ним і здавалося, що не було цих років, що ми все такі ж , як п’ятнадцять років тому. Хоч, звичайно, ж і змінилися. Себе не бачу, а от Стас став ще красивішим, впевненим, діловим чоловіком. Йому пасувало все, від одягу і взуття, до зачіски. Він був дуже елегантним європейським бізнесменом. В той же час , помічала, що він також спостерігає за мною. На його обличчі тримається замріяна блаженна посмішка. Ніжні голубі очі гріють мене своєю добротою.

- Стасе, я ще не можу повірити, що це ти і, що ти поряд, - порушую тишу , у якій ми лежимо обійнявшись, прислухаючись до гуркоту сердець у наших грудях. Тіло сьогодні з розумом єдині. В пориві пристрасті ми не соромилися, як це було того першого разу.

- Я чекав на тебе всі ці довгі роки. Я мріяв, як одного разу  це знову станеться. Я боявся втратити тебе з поля зору. 

- Чому ти не признавався , що це насправді ти?

- Спочатку я довго сумував за тобою, тому змушував себе багато працювати. Закінчив навчання, спробував себе в журналістиці, долучився до батьківського бізнесу. Потім створив свій. Весь свій час витрачав на навчання і працю, щоб менше думати про тебе. Надіявся, що це минеться.  Але чим далі, тим все складніше. Особливо, коли знайшов тебе у фейсбуці.  Коли побачив, що ти вийшла заміж, народила сина, зрозумів, що  у твоєму житті для мене немає місця.