Остання зустріч

- Мамо, - чую голос сина з його кімнати.

- Чого тобі, синку?

- Тато знову кинув фотку з нашої останньої зустрічі.

- Цього разу куди? Тобі чи мені?

- Обом.

- Що цього разу? Коментує?

- Ага! Ходи сама подивись.

- Він що, когось наймає, щоб нас фотографував? Ми ж тут утрьох!, - цього разу він себе перевершив.       На світлині зафіксований момент, коли я, ще тримаю за руку Іллюшу, а Андрій уже взяв також його за руку. І ми , ніби, сім’я, що тримається за руки. Мого обличчя не видно, натомість видно аж надто щасливу фізіономію Андрія і усміхненого сина. Чим не щаслива ідилія?! Сама б повірила, якби це було не про мене.

  Андрій ніяк не вгамується. Стільки років минуло після розлучення… А він намагається заполонити соціальний простір нашими світлинами так, ніби, ми разом. Не можу зрозуміти навіщо. Щоб дістати мене? Щоб усі бачили, як у нас все чудово? Чи може хоче дістати когось іншого? Але час від часу в мережі з’являються наші світлини. Він поширює мені на сторінку, щоб я потім не могла їх видалити.

 Друг прокоментував: - Ого, якби не знав, повірив би!.

Відповідаю: Ага, щаслива сім’я, аж завидки беруть.

  Дивно, ми друзі, хоч і віртуальні, але він знає про мене все, а я про нього нічого. Містер ікс якийсь. Але мене це влаштовує. Ніяких зобов’язань. Можна виговоритись, стає легко, як після сповіді. Він уміє все розкласти по полицях, розсмішити або порадити щось конкретне й актуальне. З ним легко! Дуже легко!

 Сьогодні  він написав мені в приват. Висловив співчуття і підтримку. І, якщо чесно, то саме оце повідомлення зігріло душу. Захотілося, щоб він був поряд!

 Уже декілька днів, як ми з сином осиротіли. Пішла у кращі світи наша підтримка, наша порадниця  моя мама і Іллюшкина бабуся. Все, що нам залишилося, це добрі спогади, сум, набір речей, які нагадують про щасливе наше дитинство. Уже все виказано, всі сльози виплакані, залишилося навчитися жити по новому.

 Мамині речі… перебираю, згадую, є над чим поплакати і посміятися. В одній із коробок знайшла заховані подарунки і листи від Іллі. А ще маленьку кольорову коробочку. Щось затремтіло у грудях. Це ж подарунок Стаса! Підвіска у вигляді ангела! А що,  як мій віртуальний друг , Стас? На аватарці  ангел. Він так зі мною спілкується, ніби ми знайомі тисячу років. Завжди приходить до мене у важкі хвилини, у хвилини радості, підтримує, радить, поширює на мою сторінку цікаві і корисні речі. Він постійно стежить за мною здалеку. Ніби мій янгол-охоронець. 

  І що тепер? Я вже звикла, що  він десь є, той хтось. Безіменний. З ним цікаво переписуватись. Можна про все відверто висловитись. Він називає мене на ім’я, але це не означає , що  знає мене особисто. Моя сторінка має моє ім’я і він його знає. Давно полишила думку про те, що це хтось із моїх знайомих. Друг вітав мене із одруженням, народженням сина, закінченням навчання, призначенням на посади. Він же врятував мене від Андрія.  Я не можу вже без його листування довго обходитися. Мені його не вистачає.  Навіть один-два дні без його повідомлень, уже якась тривога. Тільки тепер , сидячи серед цих речей, розумію, що залежна від нього. Коли це сталося? І що тепер робити? Як бути? Запитати відкрито? Але я чомусь настільки звикла до його віртуальності, що боюся дізнатися правду.

 Я довго-довго думала. Вагалася.  І врешті написала повідомлення.

- Милий друже! Дякую за співчуття і підтримку! Сьогодні зрозуміла, як мені тебе не вистачає. Не вистачає поруч!. Що з цим робити? Ти завжди знаходив правильні рішення. Чекаю від тебе поради!

- Невже я дочекався від тебе такого зізнання!? Дякую. Я сьогодні вдруге щасливий!  Напишу пізніше.

Відповідь ця прийшла миттєво. Що означає щасливий вдруге?

А ближче до півночі отримала нове повідомлення:

- У листопаді-грудні, під новий рік, ми зустрінемося з тобою, якщо ти погодишся. Я забронював нам тур по Європі. Вірніше, я його вже оплатив. Але їхати мені ні з ким буде, якщо ти відмовишся. Тільки з тобою. Чекаю на відповідь.

  Я думала до ранку. Зважувала, прораховувала. І зрозуміла, що нічого придумати не можу. Я хочу з ним зустрітися! Мене до нього притягує, як магнітом. Пояснити це собі адекватно не можу. За ці роки, ми стали рідними, не знаючи одне одного. А може це я чогось не  знаю? Десь глибоко-глибоко в душі, я відчувала його як рідного.

- Ми зустрінемося, що б не сталося!,- написала йому під ранок.

Але за вікном  ще тільки весна! Як же довго до грудня!

 А тим часом …

*******

Ігор поїхав зразу, як розрахувався. Мені дістався його кабінет. Але це був чоловічий кабінет, тому вирішила його облаштувати по своєму. Поки техпрацівники займалися своєю роботою, я вирішила навести лад у книжкових шафах. Там було багато потрібного і не дуже.  Як на мене, то  у шафах забагато книг на футбольну тематику. Чомусь старий директор їх не забрав. Почала витягувати і відкладати для того, щоб віддати їх, ну, принаймні фізруку чи у бібліотеку.  Раптом , з однієї з книг, випадають світлини. Чорно-білі. І все було б нічого, якби на тих світлинах була  не я.  Мені зробилося зле. Це ж скільки років минуло з того часу! Пам’ять сколихнули спогади.