Ти все зможеш...

Рік видався дивовижним. Цікавим в усьому. Іллюшка, і це саме головне у моєму житті, швидко звик до садочка, його там любили і йому дуже подобалося, тому тут проблем не було. На роботі все нове і цікаве. Мені вдавалося! З дітьми стосунки завжди були чудові. Та й тепер не було ніяких проблем з колегами, адже все вирішилось без їх участі. Хоча… заздрість залишилася, бо мій          « батько» дуже гарно до мене ставився і в усьому допомагав.

Друг: -  Бачив твої світлини. Браво! Виглядаєш чудово! Чарівна вчителька!

Я: - Дякую, друже! Нарешті я досягла того, про що мріяла!

Друг: - Це всі твої мрії?

Я: - Ні, звичайно. Їх багато, але в роботі – саме ця.

Друг: - А можна дізнатися про інші? Хоча саму головну знаю – це щастя сина. А ще?

Я : - У тій першій мабуть все.

Друг: - А про себе, своє особисте , не думала?

Я: - Та все ніколи було.

Друг: - Сумно. Добраніч! Яскравих тобі снів!

Уміє ж зачепити! Одним словом! Сумно. Може і сумно, але я не мала часу про себе думати. І вже годі всіляких стосунків. У мене одна любов, мій син.

 У цю ніч мені дійсно приснився яскравий сон. Там були височезні засніжені гори , але я чомусь весь час піднімаюсь догори, а не з’їжджаю з гори. Мені ніби і складно, і лячно, і разом з тим я впевнена, що незабаром піднімусь і побачу всю красу внизу. Поряд зі мною хтось є, він підтримує мене і це приємно, але обличчя весь час змінюються. Я на вершині гори, яскраве сонце сліпить мене, хтось бере за руку і притягує до себе…. Я прокинулася. Але відчуття руки все ще не минає. Весь день ходила під враженням . І ніби відчувала руку, що тримає мою. Дивне відчуття.  Воно сколихнуло в мені щось давнє і забуте.

 Але той сон був пророчим. Я недарма піднімалася високо в гори.

 Навчальний рік добігав свого кінця. Незабаром комплектація.

- Надіє Володимирівно, маю до вас розмову, зайдіть до мене, коли буде вам зручно, - побачив мене Ігор Михайлович на подвір’ї школи з дітьми .

- Гаразд, - відповіла. А потім перепитала: - А вам коли буде зручно?

- У мене сьогодні немає уроків, я весь час буду в кабінеті. Чекаю.

- Після шостого уроку зайду.

- Надіє Володимирівно, ми ж нічого не зробили, чого він вас викликає в кабінет?

- Та ні, не хвилюйтеся , діти, це на стосується вас.

- А що тоді?, - як діти, вони хотіли знати все і зразу. Мені і самій було цікаво, що ж такого має мені сказати директор.

- Як тільки дізнаюся, вам розповім. Гаразд? А зараз ідемо до класу, наша екскурсія закінчилася.

Але новини по школі розлітаються швидше, ніж я встигаю щось дізнатися для себе.

- Надієчко Володимирівна, кажуть нашого завуча Софію Давидівну, Ігор Михайлович звільняє.

- Що ви таке кажете!? А чому?

- Та щось там вони не ладнають. Чесно кажучи,  Софія Давидівна вже старенька для такої посади, не дружить з комп’ютером. От він і сердиться. Там же багато звітності, документації. Вона не встигає. Шукає заміну, - і підморгнула мені Світлана Олексіївна так багатозначно, що я  аж відчула на своїй спині мурашки.

- Якщо я вас правильно розумію, то  ви хочете сказати, що….

- Так, так, саме це я і хочу сказати. І моя вам порада, не відмовляйтеся. Пора вже молодий дух запустити в керівництво.  Крім того у вас зарплата буде майже вдвічі кращою. Для вас із сином це не аби що.

- Дякую. Порада гарна. Але не факт, шо…

- Може і не факт, але мені здається, що  ви буди б найкращою кандидатурою. Та й Ігор Михайлович, був би щасливий, щоб ви були ближче.

- Ну , от! Знову за рибу гроші. Ви про що?, - я вже роздратовуюсь.

- Не сердься, голубко. Я не маю нічого лихого. Ми з ним одного віку. Разом пропрацювали у цій школі вже майже тридцять років. Я його добре знаю. Ми з Ігорем у дружніх стосунках. Якщо він облюбував раз, не залишить до віку. Ти не дісталася йому  як коханка. Він буде тебе опікати до останнього подиху, просто як жінку, яка заслуговує на це. Ти ж сама бачиш, як він тебе оберігає. Це бачать усі. Але ніхто і слова не скаже, бо між вами чисті, платонічні стосунки . Крім того, всі бояться навіть подумати щось погане, бо він нікому не дозволить цього.

   Я була пригнічена почутим. Я знала. Багато знала, ще більше здогадувалася. Але ця правда мене приголомшила. Світлана з Ігорем друзі, я це знала. Отже вони між собою щось обговорюють. Вона знає, що він готується зробити, тому вирішила підготувати грунт. А ще… вона знає  про його почуття до мене. Що маю робити?  Пораджусь з Другом, ця думка блискавкою промайнула у моїй голові. Ого, а як я йому розповім? А отак і розповім! Я ж все йому розповідаю.

- Надіє Володимирівно, я хочу попросити вас про послугу, - почав розмову Ігор Михайлович. Коли зайшла до нього у кабінет та зручно вмостилася у кріслі, так , ніби  хотіла заховатися у ньому.

- Яку послугу?, - запитую, зразу насправді не розуміючи про що мова.

- У нас склалися не вельми гарні стосунки із моєю заступницею. І я хочу її звільнити. Але маю повернути її на попередню посаду. Отже забрати у тебе години географії і віддати їй.