«Навіть, якщо це найтемніша ніч, не бійся, бо лише в темряві побачиш зорі…»

На телефонні дзвінки я не відповідала довго.

Але одного разу все ж довелося.

- Надійко, рідна, що у тебе сталось? Чому не береш слухавку?

- Приїдь, - це все, що я спромоглася вимовити і відключила телефон.

- Надіє Володимирівно, що з вами?, - чую голос десь здалеку і чомусь страшенно болить рука і голова. Відчуваю, що хтось ковзає по моїй шиї, шукаючи гудзики на блузці. Розумію, що вже облита водою. Відкриваю очі. Переді  мною зібралися діти і , я так розумію, прибігла лаборантка з хімічного кабінету. А от і медсестра! Намагаюся встати, бо бачу, що дістає свій противний аміак. Мовчу. Думаю… і знову можу зімліти від того, що придумала.

- Дякую всім. Прошу, залиште мене, все вже добре.

   Залишаюся в кабінеті одна і сльози , не розумію , які саме, чи то радості, чи то переляку, чи то розчарування, чи то суму за тим, що вже нічого  не повернеш, душать мене і вимагають дати їм волю. Але не можна, кругом люди. Я здогадувалася, що зі мною не все так, як завжди. Нудота. Їжа ніяка не дається. І лише холодна вода рятує від цієї муки. Вагітна. Навіть лікаря не потрібно, бо я це відчуваю. Сьогоднішній випадок цьому надійне підтвердження. І, що ж ви, пані, тепер будете робити? Про те, що буду народжувати, навіть не стоїть питання. Питань інших до самої себе, ой, як багато! Як сказати Андрієві? Що для нього це буде означати? Як , врешті, пробачити йому те, що змусив моє тіло забажати його ? І чи хочу я бути з ним? А може самій краще? А що краще для дитини?

    Лише одне тепер я знаю напевне. Прощавайте думки про Іллю. Місце у моєму серці тепер займатиме зовсім інша людина. Мій малюк!

      Андрія довго не довелося чекати.

   На порозі моєї кімнати стоїть чоловік і з надією дивиться мені в очі. А потім переводить погляд на мою руку, у якій тримаю коробку від ліків. Він усе розуміє. Що хочу побачити в його очах? Переляк? Ні, не хочу. Та й немає там переляку. Там щось середнє між тим, що неважливо як це сталось, але це сталося, і тим, що ти все ж мене покликала і хай би це було те, про що я думаю!

- Ти все спланував! Браво! Тобі вдалося!, - але чомусь у моєму голосі немає злості, немає роздратування. Навпаки, голос спокійний і стомлений.

- Ти про що?, - запитує, а в очах і в голосі вже чую невдало приховану радість.

- Пане лікарю, подайте, будь ласка , холодної води!, - вигукую до нього, бо не знаю, як же мені це промовити.

- Може краще якогось соку?, - запитує і в очікуванні відповіді ближче підходить до мене.

- Ні, мене рятує тільки холодна вода!

- Скажи!

- А то ти не розумієш, що накоїв!

- Якщо я справді накоїв те, про що думаю, то я найщасливіший з усіх чоловіків на світі!

- В лікарню поведеш тепер сам, бери це на себе!

- Ти вагітна, так?

- Так, - мовчки киваю головою і чомусь переймаюсь його радістю. Все ж таки моя дитина також зараз бачить цю радість.

- В лікарню ми не підемо…, - але закінчити речення я йому не даю.

- Як так?, - вигукую уже злякано, але він сміється , хапає мене на руки.

- Бо ми зараз же їдемо до раксу!

- Ти здурів! Отак зразу! Ти спершу батькам скажи, що такого накоїв.

- Надійко, я так тебе кохаю, я так довго чекав на твою згоду. Ти ж вийдеш за мене?, - раптом він зрозумів, що  якось не в тій послідовності відбуваються події.

- Так, вийду, - промовила, але голос з’явився після прокашлювання. Я також іще була не готова до такого стрімкого розвитку подій.

  Андрій не гаяв часу. Все відбувалося дуже швидко. Єдине, що попросила, щоб не було весілля, бо мала  сильний токсикоз, мені було весь час зле. Але це була одна із причин. Про інші нікому розповідати не хотіла. Я намагалася бути щасливою, бо  моя дитина повинна відчувати щастя!

   Згодом я звикла до своєї нової ролі. До ролі дружини і не просто дружини, а вагітної дружини, яку всі намагаються нагодувати, напоїти, сто разів перепитати, як себе почуваєш? Це стомлювало ще більше. Врешті я випросила Андрія переселитися окремо і він придбав квартиру, в якій я почувалася спокійніше. Андрій закінчував практику і готувався до розподілу. Але я і так здогадувалася, що бабуся та батьки зроблять все, щоб він залишився тут. Я ж уже була на третьому курсі і , зрозуміла річ, що диплом буду отримувати вже з малюком.

  Місяць збігав за місяцем. І я вже знала, що незабаром на світі з’явиться ще один Ілля. Мій найлюбиміший Іллюшка, мій синочок. Я його так називала, але Андрій про це не знав.

- Як назвете малюка?, - якось запитала мама Андрія.

- Ім’я синові вибирає його мама, - впевнено тоді відповів Андрій, і більше ні в кого не виникало подібних питань.

 Зі своєю свекрухою ми мали нормальні стосунки, більше ділові, вона любила свого сина, а я любила свого. Вона це відчувала, як будь-яка мама. У нас з нею не було скандалів, але не було і великої любові.

Андрій же , навпаки, був взірцем чоловіка і батька. Це ми всі тут так думали, але , ой, як багато ми не знали! Не медичний йому потрібно було закінчувати, а театральний.