Що переможе у цій боротьбі?...

- Аня, я вийду за нього.

- За кого?

- За Андрія.

- Ти чого? Ти ж від нього тікала ?

- Я колись любила. Це моя перша шкільна любов. Я думала, що весь світ тоді замкнувся на ньому.

- Ти так мені про нього і не розповіла до ладу.

- Не могла. Він зрадив.

- Везе ж тобі на таке.

- Ага.

- А може і тут ти не все знаєш?

-Та ні. Це майже на моїх очах. Він і не заперечував. Вибачався, переслідував, доводив до крику.

********

Пам’ять знову защеміла тими важкими спогадами.

Я  - десятикласниця, Андрій – випускник нашої школи, уже студент Вінницького  медичного. Загравав до мене ще коли навчався у школі. Але я була ще мала , нікуди мене не відпускали вечорами, тому задовольнявся тим, що знаходив причину бути поряд на перервах, шкільних вечорах. Я це помічала. Він мені також подобався. Та він подобався усім! Веселий жартівник, впевнений у собі, симпатичний, модно одягався. Займався спортом, музикою. Навчався добре, всі знали напевне, що буде продовжувати навчання у Вінниці, а він цього і не приховував. Там у нього працювала викладачкою бабуся. Я його побоювалася. Мабуть тому, що мала ще була. Але вже наступного року, коли мама мене все ж змилувалася і відпустила з дівчатами на танці влітку, у перший же вечір він проводжав мене додому. А до того  весь вечір танцював тільки зі мною. Я була самою щасливою того вечора, але декому це дуже не подобалося. І нехай! З ним було весело. Біля нас збиралася весела компанія хлопців і дівчат. Те літо було чудове!

З початком навчання майже кожні вихідні він приїздив  і ми зустрічалися.  Він був  старшим на два роки. Зрозуміла річ, що і досвідченішим у стосунках. Я для нього була як крихка іграшка, з якою потрібно було бути обережним. Але він не впорався.

Того року вперше у нашому класі працював студент-практикант. Сергій закінчував наш педінститут і за направленням проходив практику викладачем фізики. Я не любила фізики, хоча намагалася з нею дружити, щоб мати гарну оцінку в атестаті. І коли ставила додаткові запитання вчителю, він зрозумів, що  я ним зацікавилася. Коли розповідав по темі, то весь клас розумів, що розповідає мені. Коли розв’язувати задачу біля дошки, то знову мене . Так склалася легенда про нас. І дійшла вона до вух Андрія.

 Новорічні свята ми домовлялися святкувати всією нашою командою у Петра в квартирі, його батьки десь працювали вахтовим методом, він же сам проживав у бабусі. Квартира була у нашому розпорядженні, ми там збиралися неодноразово, то ж і зимові свята мали проводити там.

-  Андрію, відповідаєш головою. Не пийте там багато, ведіть себе, щоб люди не говорили, - давала мама нам настанови, як відпускала на  гуляння.

-  Будемо старатися, - як завжди віджартовувалися ми.

Мамі Андрій подобався, завжди уважний, тактовний, веселий. Надійний, так думала мама. І я так думала.

-  Щось вип’ємо ще, - запитав Андрій всіх, хто сидів поруч з нами на дивані.

-  Наливай, - уже п’яненькими очима Віка гіпнотизувала Андрія.

-  Я не буду нічого. І тобі не раджу, - промовила тихо, щоб ніхто не чув.

Він сидів поряд, обіймаючи мене за плечі. Коли почув мої слова, боляче стиснув руку у передпліччі.

-  Ти наказуєш  чи просиш?, - запитав не надто тихо.

Я зрозуміла, що продовжувати полеміку немає змісту, тому спробувала встати і піти. Андрій уже добряче випив. Зазвичай він п’є лише для годиться, а тут … Щось новеньке! Встати не вийшло. Андрій міцно тримав за плечі.

-  Пусти!

-  Ні, не відпущу!

- То ходімо зі мною, - намагалася забрати його від випивки, - давай підемо вже додому.

-  Гаразд, але ходімо я тобі щось покажу.

 Він завів мене в іншу кімнату. Це була спальня Петра. Ми всі знали добре цю квартиру. З кишені Андрій щось дістав

-  Дай руку, - і на моєму пальці з’явилась каблучка.

 -  Андрію, що ти! Це дорогий подарунок, я не можу, я не хочу…

 - А я хочу! Я дуже хочу тебе! Ти це знаєш і всі це знають, - і від слів він перейшов до діла. Несамовиті поцілунки , нестримне стягування одягу з мене, все це  , можливо б, мало тішити мене, але зараз лякало. Тому вирвалася, зняла каблучку і поклала на столі.  І вийшла з кімнати.

 -  Ну що поробляєте тут без мене, - незабаром прийшов до нашого гурту Андрій і , ніби нічого і не сталося, сів навпроти мене. А поряд була та, що не зводила з нього очей. Я бачила, як він торкається її ноги своєю, як кладе руку їй на коліно, шепче щось на вухо і все це спостерігаючи за мною. А потім бере за руку і десь веде. Це був край. Межа, через яку  мені потрібно переступити і зникнути. Щоб ніхто не бачив моїх сліз, щоб не продовжувати цю сцену. Ситуацію побачили всі, але ніхто не розумів, що сталося.

- Юро, будь ласка, відвези мене додому, - попросила найкращого товариша Андрія.

-  Що між вами? Що він творить?