Пригоди першокурсниці...

- Мамо, я студентка!, - з порога радісно гукаю, щоб не було довгих передмов. І радію від того, що радіє мама. Разом готуємо обід і поміж іншим розповідаю , що в Києві намалювався Ігор,  і висловлюю свою тривогу щодо майбутніх пліток.

- Не переймайся цим поки що. Ти не в змозі зараз щось змінити. А він тобі зовсім не подобається?

- Ма, я ж уже казала. У мене до нього ставлення лише як до мого керівника. Як чоловіка поряд я його не сприймаю.

- Авжеж, казала. Я тебе розумію, - сумно чомусь каже мама.

- Мааа?, - запитую.

- Нічого доню. Розумію, бо колись сама проходила подібне.

- Не хочеш розповісти?

- Ні, можливо потім. Не народилась ще та дівчина, про яку б не говорили  у віці її видання. Думаю, потрібно терміново заміж за когось іншого, - уже намагається розсмішити мене мама.

- Ага, завтра ж і спробую, - підтримую її жартівливий тон. І тільки через деякий час згадаю ці мамині слова!

- Доню, будь дуже обережна, не заходь з ним далеко, потім важко буде повернутися. Тримайся невизначеності. Хай Господь тобі дасть розуму і терпіння!

   Іду на роботу. У школі  випускне свято. Прощаються зі школою мої любимчики. Вони майже такого віку як я. Тому найбільше розуміла їх я і в нас з ними була гарна дружба.

  Директор підписує мені потрібні папери, вітає зі вступом, здається, щиро радіє, що  я залишаюся працювати у школі.

- Я також ще раз вітаю першокурсницю!, - чую позаду себе голос і нічого не розумію.

- Дякую, - відповідаю здивовано, - але ж…

- Сьогодні випуск у школі, я не міг пропустити це свято, - пояснює Ігор, а я згадую, як він проводжав мене  у Києві до вокзалу, коли їхала додому.

     У момент, коли я вже готова була виходити з квартири, щоб іти до трамвайної зупинки, у двері хтось подзвонив. І це був Ігор. Я повідомила, що їду і він вирішив , що має мене посадити на вокзалі в автобус. Заперечення не приймалися, тому погодилася. Я поїхала, а він залишався у столиці. По дорозі ще розповіла йому свій сьогоднішній сон про змій, що у прозорій воді крутяться і хочуть вхопити мене за ногу. Це для того, щоб він розумів, у яке становище мене заганяє зі своїми подругами. А він лише засміявся .

- І крім того, хотів переконатися, що змії тебе не вхоплять, - це вже додав пошепки, щоб ніхто не почув.

- Отже, з документами все в порядку, з понеділка на настановчу сесію. Бажаю успіху! До речі, це сама краща сесія, - продовжував вітання директор, але від його погляду нічого не заховалося.

- -  Чому?, - перепитала, боячись якогось підколу про те, що з понеділка і завуч буде там на курсах. І тут у мене раптом метнулася здогадка, а чи не тому Ігор так умовляв мене вступати на заочний, бо знав, що у той час також буде у Києві?  Мене охопив жах. Оце попалась!

- Та тому, що це єдина сесія , яка закінчується без екзаменів! Тому насолоджуйтесь столицею!, - він навіть не подивився на завуча і я була йому за це вдячна.

- Дуже дякую Вам, Олександре Івановичу. Постараюсь.

Після свята до мене підійшла Вікторова мама.

- Вітаю тебе, дитино. Ти молодець! От  тільки на стаціонар потрібно було йти. Що ти тут маєш робити? А так може б заміж вийшла там, та десь поїхала звідси, - вона радила від душі і в її словах вчувалася тривога і сум.

- Дякую за вітання. Та вже якось так вийшло. Маму саму не хочу залишати.

- Мама б почекала. Тобі потрібно про свою долю подумати. Ти гарна, розумна, тепер ще й освічена будеш. І така молода, - добавила після деякої паузи. Я зрозуміла про що вона.

- Раїсо Василівно, кажіть уже як є, - попросила я.

- Та, кажуть тут усяке. А я не хочу вірити.

- Що саме?

- Ніби ти з Ігорем Михайловичем у стосунках. От і з Києва разом приїхали. І в Києві…

- Не вірте. Ніколи цього не буде! У нас стосунки як у колег, як у батька й доньки.

- Дитино, це ти так думаєш. І ти в це віриш. А він, явно, думає інакше. У нього було море жінок, але  жодної так довго він  і терпляче не переслідував. Це не лише моя думка.

- Не може такого бути! Він просто дуже добрий, уважний, тому мені допомагає, - намагаюся хоч якось виправдати свої незрозумілі стосунки з ним, які мене також лякають. Але хіба можу комусь пояснити , що маю поки що це терпіти, щоб знайти якийсь розумний вихід.

- Ти його зовсім не знаєш. Він не з усіма такий добрий. Будь обережна! Це  я тобі як своїй дитині раджу, - я знала що вона мене дуже любила, відчувала біль в її голосі, тому запропонувала піти на могилу до Віктора. У нас у руках були квіти, подаровані випускниками, з ними ми і пішли на цвинтар.

   За декілька днів я поїхала у столицю. Тепер я першокурсниця. Попереду п’ять цікавих років навчання. Я надіялась , що навчання, робота та інші турботи , допоможуть мені розпочати життя з нової сторінки. Уже без Іллі. Удома мама заховала від мене всі його листи і подарунки, а я навіть не намагалася їх шукати. Мабуть так буде краще.

   Так вмовляв розум, але не так працювала підсвідомість.