Життя, то складна задача з багатьма невідомими...

Пізнього вечора на вокзалі Франківська мене зустріла симпатична дівчина . Це була Зоя, дружина  однокурсника Іллі. Вона і поселила мене у готелі, в якому працювала сама. Весь вечір ми провели за розмовами про наших хлопців. Я дізналася набагато більше від неї про їхнє життя , ніж від Іллі.

Наступного дня , о півдні, ми з Зоєю вирушили до центру міста, бо готель розташовувався біля самого аеропорту. Про те, що  від того страшенного гулу я не виспалася, нічого й казати. Міський шум був для мене заспокійливим. Ми вийшли з автобуса на якійсь зупинці.

- А далі сама!, - сказала Зоя.

- Зою, ти смієшся з мене? Я ж тут нічого не знаю!

- А ти  спробуй! Серце доведе!

  Повернулася і застрибнула в автобус. Я залишилася одна. Озирнулася навкруги. Із знайомого – нічого. Що робити? Я розуміла, що ображатись нічого. Хтось затіяв цікаву гру. Мені не п’ять років. Я щось повинна придумати, про щось здогадатися!  Наше місце… Озеро! Воно повинно бути десь тут неподалік.

- Вибачте, ви не підкажете мені шлях до  озера, - запитала у молоденької дівчини, що поспішала кудись із футляром для скрипки в руках.

- То це ж поряд! Поверніть за ріг он того будинку і вам відкриється той шлях.

-  Дякую, - щиро подякувала. Отже , я зрозуміла все правильно.

Поспішала. Але…На нашому місці нікого не було. Я зупинилася і мої очі готові вже були пускати сльозу. Аж раптом :

- Привіт, кохана!

Це був його голос. Тільки його! Озирнулася. І потрапила в обійми дорогої мені людини.

- Привіт!,- а сльози від хвилювання не давали будь-що говорити. Цей смачний голос! Він зводить мене з розуму! І ніжні поцілунки. Ми стояли так дуже довго. Не хотілося розмовляти. Хотілося відчувати.

- Ходімо!, - першим порушив тишу Ілля.

- Куди? Я вже находилася, - пожартувала. – Що за гру ти придумав сьогодні?

- Побачиш! Але це не я. Це все Зойка з Миколою. Я просив не так.

  Ілля відкрив мені двері і першою, кого я побачила, була Зоя. Поряд був Микола, її чоловік. Я його згадала. Ілля знайомив нас тоді у грудні.  А сьогодні вже кінець лютого. Тоді було море снігу і мороз, а сьогодні снігу зовсім немає . День сонячний , передвесняний. Як і мій настрій! Величезний букет червоних троянд виник нізвідки, коли я повернулася до Іллі, після вітань з його друзями.

Ми весело проводили час з друзями так, ніби  знайомі багато-багато років.

- А тепер, дівчатка, сюрприз!, - видав Микола з захмелілою посмішкою.

- Ми йдемо на концерт!, - видав таємницю Ілля.

- Який? Куди?

- Сьогодні ми слухаємо «Кобзу»!

  Це було щось! Ми раділи від такого подарунку. Концерт дійсно був чудовий. Ноги боліли від танців, горло від підспівування, щелепи від сміху, вуста від поцілунків. Ми повернулися до готелю стомлені, збуджені і щасливі.

  Настала та ніч, якої я чекала і боялася. Я була щаслива і готова на все. Але в останню мить … Пізніше в листі він мені напише, що безмежно радий, що я саме так вчинила, що розуміє мене, що і сам задоволений, що  все так закінчилося. І що  все у нас попереду.

  Ми попрощалися рано-раненько, бо йому потрібно було бігти в казарму. Проводжала мене Зоя на вокзал і дуже запрошувала завітати знову до них. До того часу вона мріяла вже жити з Миколою у своїй квартирі. Я десь в душі їй заздрила і надіялася на своє щастя.

*************

Знову листування і мрії зустрітися. Наступну зустріч запланували на травневі свята, щоб вона була довшою. Я жила звичним життям. Як і раніше з Віктором виходила зрідка в кіно чи на танці.

- Підеш зі мною на весілля у неділю?, - якось запитав Віктор.

- Не знаю. Не дуже хочеться. До кого?

- Однокласник одружується. Сашко Брила.

- Я його знаю. Але не впевнена, що є бажання. Краще сам .

- Мама допитується, коли це вже ми з тобою зберемося під вінець, - сказав і якось сумно цього разу засміявся.

- Слухай, ти б уже сказав їй правду, що  ми лише друзі. Хай не надіється, а то вона і мені на роботі весь час натякає на це.

- Не хочу.

- І шукай уже когось. Нам мабуть не потрібно виходити разом, а то всі дівчата вважають тебе зайнятим.

- Не вигадуй!

- Ні. Все. На весілля ідеш сам. Там буде багато дружок, вибери собі котрусь, - напівжартома, напівсерйозно сказала в той вечір йому.

  І більше ми не зустрілися. І більше ми не побачилися. На весілля він пішов сам. Казали хлопці, які були з ним, що він гарно випив. А потім сталася трагедія. Всі , хто був у автівці, залишилися живі і майже не ушкоджені. А Віктор загинув. Він був водієм, він знав , що може статися,  тому ніхто не розумів його вчинку. На ходу відкрив двері і випав під колеса автомобіля. Я ж боялася навіть думати про причини. Він був дуже добрим, безвідмовним, не було людини, яку б він чимось образив. Це була мука, розуміти, що його вже немає.

- Доню, що робиш?, - мама ходила за мною слідом, намагалася розрадити мою тугу.