А попереду була невідомість...

• Аня, привіт. Я приїхала вже додому.
• Привіт! Але ще ж ніби-то рано. Ти ж мала бути там до тридцятого!
• Мала. Та не сталося. Можеш приїхати до  мене? Бо  я сама це не переживу!
• Ти що? Плачеш? Я вже їду!

Так, плачу! Плачу від безсилля, від власного безглуздя! Ну чому втекла? Чому не залишилася з ним і не послухала?

-  Привіт, розповідай, що сталося.

-  Каву будеш? Чи чай?

- Ні, давай щось міцніше, я ось взяла по дорозі наше з тобою Fragolino. Наливай. Це можливо трохи тебе заспокоїть.

- Аня, я зустріла Іллю в санаторії.

- І що?

- Втекла!

- Ти нормальна?! Ти ж все життя ним мариш!

- Бачила б ти його! Він став ще красивішим! Як почула його голос – зімліла. А потім, потім…

 - Що?

- Втратила глузд. Я злякалася почути правду. Правду про те, чому тоді не прийшов? Правду про те, що  він щасливий!  І  я втекла.

- Ні, ти правда ненормальна! Завтра ж сідай і їдь назад!

- Ні, не поїду. Не можу,-  від випитого вина очі плакали самі, здається , без моєї на те згоди. А може це плакала мрія, яку я власними руками в ці дні закопала?

- Ти в своєму житті вирішила тисячі питань. Ти могла. Бо ти сильна! Чому даєш задню тепер, коли потрібно вирішити , можливо, останнє і саме головне питання? Надь, я тебе знаю тисячу років, але тепер ти сто відсотків вчинила неправильно!

- Можливо. Але повертатись не буду. Очевидно , доля моя така.

- До чого ця твоя впертість?! Ти бережеш усі його листи,  фото, подарунки. Не викидаєш. Вони тобі дорожчі, ніж він сам? Доля послала тобі головний подарунок. Ви зустрілися! Ти сьогодні точно знаєш де він. Їдь! Хочеш, поїду з тобою?

- Ні, подруго, не гарячкуй. Мені потрібно подумати.

- У тебе ще відпустка. Ніхто не знає, що ти приїхала. Думай швидше і завтра ж поїдемо.

- Знають.

- І що з того. Хай знають. Може так треба було. Ти і так тягнеш на собі все. Не долікувалася. Не думай. Їдь!

- Добре, добре! Я подумаю, - відповіла, щоб заспокоїти подругу, бо вже стала жалкувати, що покликала.

- Ну от і молодець! Я знаю, ти приймеш правильне рішення. Ти згадай, як розповідала мені про свої поїздки до нього! Невже ти не хочеш знати правду?

- Хочу і не хочу. Аня, я просто зрозуміла, що боюся знати будь-яку правду. Якщо він кинув мене і нічого не пояснив – це одна правда, образлива і жорстока. Якщо я чогось не знала, адже він був залежний від статуту, і не дочекалася його, а захандрила і поїхала, це інша правда, дурна і безповоротна. Але, якби я йому потрібна була, він би мені написав. Але цього не сталося. І це мене тримає на короткому повідку.

- А можливо він також подумав, що ти вважала його не важливим? Ти ж також йому не написала. Надя, не викручуйся. Ми це вже давно обговорили. Всі варіанти. А зараз у тебе був варіант один – запитати, що тоді сталося.

  Я мовчала. Заплющила очі і лежала в своєму домі, в своєму ліжку. Але душею я була там. Перед очима пролітали кадри, як у пришвидшеному фільмі. Аня побачила , що  я не рухаюся, подумала, що  сплю і тихесенько залишила мене. Я була рада цьому.  Бо що не кажи, а свою біду кожен повинен вичерпати сам. Можливо Аня має рацію і я поспішила, не вислухала, не почула правди. А з іншого боку, чи почула б?

 *******

Багато років тому....

Дні тяглися довго. Ілля не приходив. Не приходили протягом тижня і інші курсанти до дівчат. Військове навчання мало свої особливості. Була надія на вихідні дні. Але на цю ж таки суботу у нас була запланована поїздка в Яремче. Я так туди хотіла , сама ж вибирала це місце для подорожі. А тепер відмовлюся. Бо  буду чекати на Іллю у суботу.  Але тут втрутилася Наталка.

- Я вже не можу дивитися на тебе, - сказала мені. – Я йду зараз до свого Текіна і попрошу його щось для тебе з’ясувати.

- Що ти маєш з’ясувати?

- У Текіна зв’язки з усіма в місті. Хай щось дізнається . Ну хоча б, чи будуть курсанти вільні у суботу. Чому їх не відпускають?

-  Спробуй, але…, - а сама дуже хотіла вірити що її «чоловік у капелюсі», ми його так зашифрували, щось дізнається.

  Через деякий час Наталка прибігла з новиною, що курсанти на навчаннях і будуть вільні аж у неділю. Таким чином я почала збиратися з дівчатами в Яремче.

  Там дійсно було дуже гарно. Їхати було зовсім мало від Франківська. За годину з хвостиком ми вже були на місці. Цікава розповідь екскурсовода протягом шляху, не давала часу на сум та роздуми.  А краса Карпат, гірської річки, водоспаду, будівель, гірських доріг, дерев, полонин вражали своєю ідентичністю. Все захоплювало, зачаровувало. Ми відвідали місцеву сироварню та зупинилися на обід в одному з місцевих ресторанів. Нас частували смачними стравами місцевої кухні. Але найбільше мене вразила залізнична станція в Яремче. Красива рожева будівля стояла посеред височенних гір, як цнотлива дівчинка посеред велетнів. Наш зворотній шлях розпочинався на цій станції. Вперше за ці дні я згадала, що цей рік завершується і незабаром новорічні свята. Серед площі стояла , яскраво прибрана , ялинка. Що принесе мені наступний рік?