Цю першу усмішку я не зможу забути ще довго...

  Франківський вокзал зустрів буденним , звичним вокзальним гамором радісних вигуків зустрічаючих, криками попід вікна проводжаючих, перестуком коліс і гулом пролітаючих потягів, навіжених гудків і монотонних оголошень .

  Мене красиво проводжали на тому вокзалі , але ніхто не зустрічав на цьому . Поки що…Настрій був чудовий. День сонячний. Небо безхмарне.

Хотілося жити!

  Язик до Києва доведе, а мені потрібно було знайди той вид транспорту, який довезе мене до Франківського педагогічного. Це виявилося дуже просто і незабаром я вже знайомилася з двома своїми співмешканками у студентському гуртожитку. Орися приїхала з Тернополя, а Наталка аж із Луганська. Тобто захід, схід і центральна Україна разом. Буде про що погомоніти. Ой, як же я помилялася! Не було часу  на погомоніти!

  Першого дня оформлялися, знайомилися, заповняли якісь анкети, то  в інституті, то  в гуртожитку. Дозаповнялася до того, що призначили членом якоїсь ради цих курсів, бо, бачите, вела дуже активне суспільне життя перед цим. А Наталку – старостою нашої групи. В деяких випадках це було нам на користь, а  інколи й не дуже. Але це все потім…

  Другий, та і всі інші дні, були переповнені лекціями, цікавими і не зовсім, новими знайомствами з потрібними людьми і не дуже, складанням планів, разом з куратором і старостою, по ознайомленню курсантів з містом Івано-Франківськ та його області. Куратор, Вікторія Сергіївна, проводила з нами не так уже і багато часу і за звичайних обставин такі люди залишаються в пам’яті не поміченими, швидко забуваються. Але я її запам’ятала. Висока, струнка, вродлива, років так, мабуть, уже тридцять  мала. Ділова. Здавалася ввічливою, приємною. І, як пізніше ми дізналися, одинока.

  Педагогічний, це коли здебільшого сукні і спідниці. І лише зрідка з’являються на горизонті чоловіки. У нашому випадку , з тридцяти курсантів було лише два парубки. Тарас і Анатолій. Заміжніх одна-дві, а то  дівчата, які шукали пригод. Тараса помітили зразу всі, натомість,  він довгенько вибирав.

- Шановні колеги, -  наша староста – луганчанка  намагається українською озвучити  план майбутніх культурно – просвітницьких заходів, але потім сердиться і передає право голосу мені.

- Ми пропонуємо вам перелік заходів, а ви виберіть і проголосуйте , - подовжила я. -  Місяць -  це не так багато. Виберемо найцікавіше.  Мене особисто цікавить Яремче і Ворохта.

 Але, як показало життя, я далеко задивлялася, а найцікавіше було поруч.

 Під час обговорення плану, зайшла кураторка і запропонувала провести, спільно із курсантами Академії внутрішніх справ вечір відпочинку. Порадила піти до одного зі студентів, який проживав у цьому ж гуртожитку , і з його допомогою оформити оголошення  та  запрошення для курсантів. Хто мав піти? Звичайно ж активістки – ми з Наталкою.

 Орест зустрів нас своєрідно. Його кімната вся закидана була малюнками, ескізами, трафаретами, рулонами паперу, коробками з фарбами. Він  сидів за столом , обкладений їжею, малюнками, пляшками.

- Заходьте, чого завмерли?, - гостинно запросив Орест. А ми боялися ступити , бодай, на крок в глиб кімнати.

- Ви Орест?

- Та , так. Ви чого? Що маю робити?,- запитував і прискіпливо нас роздивлявся.

- А чого робити?, - набралася хоробрості Наталка, хоча зазвичай цього у неї не забирати.

- Бо до мене тільки за цим і приходять, - ніби пожалівся.

  Він піднявся із-за столу і ми побачили перед собою гарної статури молодого чоловіка. От якби йому ще на голові щось зробити та якби не оті вуса…

- Оресте, нам потрібно написати оголошення. В деканаті порадили звернутися до тебе, - Наталка вирішила питання розв’язувати швидко,- крім того ще запрошення нашим гостям.

- Та я це вже зрозумів. Отже, вам потрібне оголошення про здибанку.

- Про щоооо?, - в один голос перепитали .

- Про здибанку! Ну, тобто про зустріч.

  Для зняття напруги нам не вистачало саме цього слова. Здибанка – ні я, ні Наталка ніколи такого не чули. За сміхом і жартами, ми навіть не помітили, як прибрали зі столу , заодно порозкладали все в кімнаті більш-менш на свої місця. Орест дістав аркуш паперу і ми почали придумувати текст для оголошення. Якби я тільки знала, чим закінчиться ця здибанка…

  А тим часом ми запрацювалися. Наша Орися прийшла перевірити, де ми так надовго загубилися, та так і залишилася з нами. А потім вона принесла нам поїсти. І  вино  у Ореста знайшлося . А  бажання завершити роботу було у всіх. Отож ми і повеселилися, і роботу зробили.  Вірніше – дві. Оголошення, зрозуміла річ, чудово, але ми , здається, в цей вечір висватали нашу Орисю. Всі наступні дні вона бігла до нього, то щось смачненьке несла, бо їй його шкода, то ніби то прибратись у нього в кімнаті. Хлопець дійсно був самотнім, не мав родини, тому і на вихідні нікуди з гуртожитку не їхав. Отже, їхня здибанка уже сталася! Як складеться їхня подальша доля ? Чи залишаться  разом? Цього ми не знали. У нас було своє попереду!

  На ці питання не було відповіді, як не було відповіді і на питання, чого то так не спокійно протягом дня?

- Ти чого сидиш? Збирайся на здибанку!, - Наталі дуже подобалося це слово і вона ним користувалася за першої ж потреби.