...І після ночі знову буде ранок...

Біля входу в лікувальний корпус на мене чекав Сергій.  Чоловік, що не виділявся чимось особливим, хіба, що своєю нав’язливістю. Ми познайомилися у перший день мого приїзду, коли зустрілися біля входу у готель санаторію. Сергій люб’язно допоміг мені донести валізу до ліфта, а потім і до кімнати. І чомусь з того часу у його голові поселилася думка, що він має мене опікати. Він зустрічав вранці, проводжав до їдальні, на процедури в лікувальний корпус. Запрошував , навіть, на танці до санаторного клубу, але я відмовилася. А сам потім вихвалявся, як натанцювався. Не зачепило! Він старший за мене, вищий та ніби й симпатичний, але його наполегливість, трохи дивні жарти, інколи з натяками, мене навпаки відштовхували.  Грубо не хотілося, а моїх натяків він не розумів. Або не хотів розуміти.  Так і ходили вже декілька днів цією дивною парою.  Хоча деякі жінки задивлялися на нас і , мабуть, мені заздрили, але мене це смішило і інколи , навіть, сердило. Але вже як є! Я часто їздила в санаторії, а тому надивилася на всілякі стосунки. Лікуються по різному.

- Доброго ранку, Сергію. Ви як завжди вже на своєму посту!

- Доброго ранку, пані Надіє. Я вже вас зачекався! Чи чого не трапилося? Як здоров’я, як настрій?

- Дякую,  все добре. Але , вже в котре прошу, давайте  без пані.

- Вибачте, забуваю. Як вас бачу, кажу собі, - а от і моя пані йде. А потім і до вас так звертаюсь.

- Та годі вам. Моя – це вже занадто!,- це було дещо імпульсивно і , навіть, агресивно з мого боку, але чомусь із самого ранку я була в передчутті чогось . Чого саме?

Біля кабінету лікаря зазвичай не велика черга, але сьогодні доведеться почекати.

- Доброго ранку, не підкажете за ким зайняти чергу до лікаря?, - запитала у людей, що були найближче.

 Жінка, що стояла поруч мене, кивнула на чоловіка, що жваво розмовляв з двома подругами. Здавалося , він за розмовою, мене не почув. Але то лише так здавалося. Він, не повертаючись на моє запитання, просто підняв руку і помахав нею, так ніби хотів сказати, ось я тут такий весь красунчик і настільки зайнятий розмовою, що не можу тобі відповісти.

  Він і справді виглядав не погано ззаду. М’язисте  засмагле тіло гарно облягала біла теніска, було видно, що одяг і взуття підібрані зі смаком, крім того, сюди ж пасувала і чудова чоловіча зачіска. Зрозуміло, що чоловік себе любив і в даний момент намагався себе гарно запропонувати.

 Не скажу, що я надто вередлива, але чомусь не можу дарувати будь кому неповагу до своєї персони. Та ще цей Сергій зі своєю пані!

 А  тут до мене цей пан  зовсім не як до пані…

Але сьогодні… краще б я його не чіпала.

- Вельми дякую, пане, за люб’язність, - намагаюся відповісти стримано, наголошую саме на пане , але вже відчуваю у своєму голосі роздратування через таку неповагу до себе. -  Буду за вами!

  Чоловік завмирає на хвилю, а потім напівповертається і, схиливши на бік голову, дивиться на мене. Жіночки, що тільки но щебетали біля нього, притихли.  Я відчула, ніби поштовх у груди. Цей поворот, нахилена голова… і очі, що допитливо вдивляються в мої - широко відкриті  і  здивовані. 

   Ніби перед вибухом, усе навкруги затихло. Я мовчала. І він мовчав.  І мовчали всі, хто поруч.

Люди очікували скандалу.

 Вони нас не розуміли. Не могли зрозуміти!

Він повільно повернувся до мене і,  не відводячи погляду,  підійшов ближче. Я ж стояла і вже не дихала. Він майже не змінився! Ті самі виразні сіро-голубі очі і чудові брови, що сходились на переніссі, які  так колись любила. Багато років назад оксамитовим поглядом він полонив мою душу! 

Матінко, він став ще красивішим! Лише на скроні упав сріблястий пил.

Враз ніби відчула його красиві ніжні губи у себе на щоці. Солодкий подих , теплі руки...

  Він підходив повільно все ближче. Ось, здається, вже зараз мене торкнеться! І щось скаже або запитає.

Ні, тільки  б не промовив і слова!  Я не хочу пережити той біль і образу ще раз! Я не хочу з ним говорити, я не хочу чути його голосу, який так довго мені снився!

 Різко повертаюся, забуваю за  Сергія , що намагається схопити мене за руку,  і хочу втекти. Але вслід чую :

- Не йди! Скажи, що це ти!  , - він промовив це тихо, з хрипом у голосі .

 Я ніби за щось перечепилася, ноги мої сплелися і вже за мить моя свідомість мене покинула.

 **********

Відчуття, ніби  я  русалка , але на березі. Мокра і хочеться глибоко вдихнути, ніби не вистачає повітря. А під ніс тикають аміак. Свідомість хоче запрацювати, а підсвідомість шепоче – зберись і втікай!

Ледь-ледь відкриваю очі. Бачу перед собою обличчя свого лікаря. Навкруги люди . І  Він… Я не встигла зрозуміти його погляду, бо мої очі миттю закрилися.

-  Заховайте мене, - шепочу лікарю, - врятуйте!

-  Допоможіть мені, шановні, перенести хвору у мій кабінет, - чую голос лікаря.

 Кращого придумати він, звичайно, ж не міг! В ту ж мить мене підхоплюють дужі руки і … я серцем відчуваю чиї це руки! Краще б я знову знепритомніла!  Щоб не чути його дихання, його голосу і того  ніжного  – все буде добре, я тебе знайшов!, -  не відчувати його лагідних рук на своєму тілі, які міцно тримають і впевнено кладуть на диван уже в лікаря у кабінеті. З очей котяться сльози, у грудях стихія сплетена з любові, образи, відчаю.