5. По вагонах

Як вирішили, так і зробили: усі дружно підхопилися й пішли вагонами. У шістнадцятому теж їхали якісь діти, у наступному — знову нічого цікавого.

Зате далі ми не встигли навіть відчинити двері з тамбура, як Рудий зіткнувся з дівчинкою, яка їла кукурудзяні палички. Він так різко її штовхнув, що всі палички розсипалися по підлозі. Рудий одразу кинувся їх збирати й складати назад у пакет. Усі довкола почали сміятися.

Так ми й познайомилися. Дівчинку з кукурудзяними паличками звали Олена. Мешкала вона в іншому районі. Одразу було видно, що наша нова знайома — гарна, розумна й балакуча дівчина. Середнього зросту, з густим темним волоссям, що хвилями спадало на плечі, вона справляла дуже приємне враження.

Ми залишилися в їхньому купе. Поруч були її подруги, але вони не викликали такого інтересу, як Оленка. З нею дійсно було цікаво поговорити. Хоч їй виповнилося лише чотирнадцять, ми швидко знайшли спільну мову. Вона захопливо розповідала про себе та про життя загалом. Ми домовилися, що в таборі обов'язково зустрінемося знову.

Посиділи б іще, але тут прибігла якась доросла жінка й почала кричати, виганяючи нас до свого вагона. Напевно, подумала, що ми якісь бешкетники. Зв'язуватися з нею першого ж вечора не хотілося, тож ми вирушили назад.

У нашому вагоні діти вже стелили постелі й розкладали полиці. Але ми спати ще не збиралися: надворі було світло, сонячні промені пробивалися з усіх вікон, а настрій був піднесений. До речі, майстра ще не було, тож можна було й не поспішати. Наші дівчата спокійно розмовляли між собою. Вони в нас не курять — взагалі дуже хороші, нормальні дівчата. Але мені й друзям хотілося чогось іншого. Так завжди буває: шукаєш десь далеко те, що лежить під самим носом.

Трохи побувши з дівчатами, ми пішли покурити в тамбур у хвості поїзда. Говорили про Олену, про Люду й Олю. А аж раптом дивимося — Рудий кудись зник. Оце так! Я був дуже здивований: і коли це він устиг? У нашому вагоні його не виявилося, дівчата його теж не бачили. Дива та й годі.