2. Таксі

О другій годині дня до мене зайшли мої друзі — Артур та Андрій, щоб провести мене на зупинку. Зі мною була тільки велика коричнева, модна така, шкіряна сумка. Там були всі мої речі. Що саме? Одяг, білизна та все інше. Нічого зайвого, бо я дуже люблю мінімалізм. Навіщо мені купа речей? Це ж не курорт. Ми ж наче працювати в табір їдемо. Я ж не знав, як там усе насправді буде, от і взяв із собою ще невеликий пакет. І більше нічого.

Ми прийшли з друзями першими, а потім одразу ж підійшли Володя та Юрко. А вже за ними з'явився мій однокласник Рудий.
На небі в цей час ставало хмарно — збирався дощ.

— Дощ — це на щастя, — заспокоїв нас Артур. — Значить, усе буде добре.
І тут під'їхав наш тролейбус. Народу було дуже багато, ми ледве в нього пробилися. Нам треба було проїхати дві зупинки до майдану, а там мав чекати Паша, бо він саме там жив.

На майдані людей було ще більше, а транспорту — не надто. Паші досі не було. Ми почали нервувати, бо о третій годині мали вже бути на вокзалі. Ми не знали, о котрій відходить наш поїзд — нам просто сказали, що до трьох ми повинні бути там, і все.

А Паші все немає. Час іде та йде. Нервуємо.

Нарешті підійшов і Паша. Володя дивиться на годинник: уже пів на третю. Вирішуємо разом, що треба брати таксі, бо інакше не встигнемо. Але таксист, якого ми зупинили, відмовився брати до машини нас усіх: за законом не можна, сказав він дуже категорично.

Нас забагато. Він може взяти лише чотирьох, а що робити ще одному?

— Треба брати два таксі, — миттєво вирішує Володя.

Ми так і робимо. У першому таксі їдемо я, Юра та Вова, а у другому — Паша та Рудий.

Мчимо на вокзал. Саме дорогою пішов дощ.

— Це на щастя, — каже таксист і так по-доброму, щиро посміхається.

Друга людина за сьогодні каже, що все буде гаразд. Ну, побачимо. Сподіваюся, так воно й буде. Про табір я зараз не дуже думаю — головне встигнути на вокзал, а там розберемося, що до чого. Не знаю поки, про що мріють мої друзі. Зараз я подумки ще в місті. Як воно там буде в тому таборі? Та зі мною друзі, а це — головне.