Розділ 18. Назар

Якось давно мама запитала в мене, чи планую я дітей. Мені тоді ледь перевалило за двадцять п’ять, кар’єра йшла повним ходом і працював я в кращому разі до першої години ночі. В офісі був уже о сьомій. Тож про дітей навіть не думав — а мамі відмахнувся зі словами «встигнеться».

Й ось зараз я перебував в одному приміщенні із жінкою, яку помилково назвали моєю дружиною. Тримав її за руку, заспокоював, поки лікарка наносила засіб на живіт і прикладала датчик.

— Щось сьогодні у вас малюк просто танцює, — сміялася лікарка й зацікавлено поглядала в мій бік.

Перевіряла реакцію. А я що? Я продовжував дивитися на зображення на екрані в спробах усвідомити, що всередині тендітної дівчини зароджувалося життя. Вона ж така маленька! Мініатюрна! Я підхопив її на руки так, ніби вона й не важила нічого.

Життя?

— Кого хочете більше, хлопчика чи дівчинку? — запитала лікарка, поки шукала потрібний кут для огляду дитини.

Я не знаю. Я ніколи не думав, хотів би хлопчика чи дівчинку. Я ніколи не думав, що хотів дітей — й ось, дивився на живе підтвердження майбутнього немовляти. І раптом зрозумів одне.

— Здорову дитину, — м’яко посміхнувся навіть, — якщо дівчинка, то буде як моя Аліна. Якщо хлопчик…

Засікся. Усередині все впало. Я дав думкам узяти гору і вимовив слова, які точно не можна було вимовляти.

Моя Аліна. Яке моральне право я взагалі мав так говорити? Вона не моя. Вона чітко дала зрозуміти, що поцілунок між нами був помилкою, що їй нема чого робити поруч зі мною. І пам’ятаючи про все те, що я пережив… Їй і справді не потрібно було бути зі мною.

І все ж я це сказав.

— Ох, Конопатова, він у вас романтик, — хмикнула лікарка й похитала головою.

Аліна мовчала. Зосереджено спостерігала за екраном і виразом обличчя лікарки. Що вона думала про мої слова? Я вже забув про знімок і щосили дивився на дівчину.

Міцніше стискав її руку.

— Щось не так? — нарешті вимовила вона.

— Є дещо, що я б хотіла перевірити, — задумливо промовила лікарка, а потім розгорнула монітор ближче до Аліни. — Ну а поки що, вітаю, матусю, у вас хлопчик. Буде схожий на вас, татусь!

Ця фраза боляче різонула. Я вимучено посміхнувся, але відповідати не поспішав. Аліна теж радості не поділяла. Адже на мене дитина ніяк не могла бути схожою. А ось на паршивця Романа цілком.

Я вийшов, щоб дати Аліні простір — вона, можливо, хотіла про щось поговорити з лікарем, чи готувався якийсь огляд. Та й загалом. Переварити цю новину. Чи була вона рада? Чи хотіла хлопчика?

Адже Аліна була в стосунках із Ромою. Так, може й закінчила їх, але ж щось їх пов’язувало, раз зараз вона виношувала його дитину. І ж не зробила аборт. Я подивився на білосніжні двері.

Наскільки неправильно було б запитувати її про це?

Двері відчинилися на хвилину пізніше, і розгублена дівчина поспішила до мене.

— Вибачте, що довелося чекати, — у її руках було пальто й ще якісь сумки, які я поспішив узяти в неї і поставити на найближче сидіння. — Вам, правда, не варто було так відверто брехати.

— Я не… — Жодним словом не брехав. — Все в порядку.

Про свої роздуми вирішив не говорити.

— Дякую, — раптом видихнула осінь, — самій мені було б страшно.

Вона потерла рукою пальці — там, де нещодавно я їх торкався.

— Ви раді? Що це хлопчик?

— Мені все одно. — Вона знизала плечима й торкнулася рукою живота. — Це складно пояснити. Просто… Ой…

Раптом очі Аліни округлилися.

— Щось не так? З дитиною? Покликати лікаря?

Дівчина похитала головою і схопила мою руку. Приклала її до свого живота, щоб я відчув.

У мене дихання перехопило. Я відчував слабкі, але відчутні удари. Це була дитина. Я кілька разів моргнув, щоби переварити цю думку. Це дійсно була вона — він. Хлопчик.

— Неймовірно, — видихнув. На більше не вистачало слів.

А Аліна дивилася на мене й усміхалася. Її очі заманливо блищали, відбиваючи світло лікарняних ламп. Напівтемрява, незважаючи на запах і не найромантичнішу атмосферу, огортала нас двох. Я дивився на Аліну, відчував рухи її дитини й раптом подумав, що не хочу бути адвокатом.

І справа не в кар’єрному виборі. Я хочу бути тим, хто буде поруч, коли ця дитина з’явиться.

Я ніколи не хотів дітей, вважав, що в мене немає на них часу. Тоді чому зараз?…

— Аліно, щодо того, що я сказав там… — хрипло відгукнулося в мене.

— Назаре, пробач, друже! — Кирило крикнув із протилежного кінця коридору.

Аліна відсахнулася. Магія моменту зникла.

— До побачення, Назаре, — пробурмотіла вона, поспіхом схопила речі із сидіння і вибігла з пологового будинку.

Я дивився, як руде волосся розвивалося, і з тугою думав про те, що хотів би зупинити її зараз. Але Кирило з його ідіотською звичкою з’являтися в найневідповіднішу мить уже радісно стояв поруч зі мною. Очі круглі, закохані, усмішка від вуха до вуха.