Розділ 17. Аліна

Після обшуку минуло кілька місяців. Перший час я постійно здригалася від кожного шереху сусідів — усе думала, що поліція прийшла до мене. Ночувати у квартирі відмовилася. Хотіла спочатку знайти собі окреме житло, але ринок змусив завити вовком.

На мою зарплату вистачило б тільки на оренду квартири й пару тисяч за комунальні. Загалом… Усе. Те, скільки я платила за свою крихітку, було значно менше за ринкову ціну.

І тоді на допомогу прийшла Олена.

— Ти впевнена, що не хочеш, щоб я пішла з тобою?

Олена збиралася на ранкову зміну в кав’ярні й оберталася перед дзеркалом. Ось уже кілька місяців я була її скромною співмешканкою. Спершу дівчина навіть відмовлялася брати з мене гроші — квартира ж її, не орендована. Потім погодилася ділити комунальні навпіл.

— Упевнена. Я вже чула малюка, сьогодні тільки дізнаюся, хлопчика чи дівчинку, — я посміхнулася.

Мій животик уже був добре помітний. Мені навіть довелося прикупити два просторих светри, бо мої крихітного розміру вже не налазили. А те, як на мене, витріщалися чоловіки, коли я одягала кофту з ледь помітним декольте, доводило слова Софії.

Вагітність жінці дуже навіть личить. І не тільки обличчю, а й іншим… органам.

Ночами в мене кошмари змінювалися пристрасними снами, у яких Назар Савченко, мій адвокат, витворяв зі мною неймовірні речі. Я прокидалася в поту і з такою тахікардією, що Олена одного разу запропонувала зводити мене до кардіолога. Ось тільки лікар від цієї «хвороби» не допоміг би.

УЗД було призначено на дев’яту, і за п’ятнадцять хвилин я вже була біля дверей лікарні. Хвилююче було, жах! Серце калатало так. Але я була рада. Що більше я дізнавалася про мого малюка, то ріднішим він (або вона!) мені здавався.

А мені дуже хотілося, щоб малюк завжди міг на мене розраховувати, сподіватися, покладатися. Щоб знав, що його мама завжди буде поруч.

Я підняла очі до неба. Як там моя мама? Чи пишається мною? Я прикрила очі лише на секунду, щоби подумки сказати їй спасибі, подякувати за те, що нехай і не дуже довго, але була в моєму житті. Подарувала мені життя. Любила, як уміла.

— Аліно?

Низький, оксамитовий голос, точно з моїх снів, змусив серце стрепенутися, а тепло опуститися нижче. Я навіть ще не обернулася, а вже знала власника цього голосу.

Назар Савченко стояв позаду мене й так болісно мляво вимовляв моє ім’я. Так прокочував його язиком, яким би…

Я навіть махнула головою, намагаючись забути сьогоднішні сни, що борознили думки.

— Д-добрий день! — я обернулася і натягнула чергову, надто відкриту посмішку. — Як у вас справи?

Не найвдаліше запитання під дверима пологового будинку, але вже як є.

— Усе добре, — відсторонено відповів адвокат, — ви до лікаря?

Я кивнула.

— Сьогодні дізнаюся, хлопчик чи дівчинка, — потупила погляд, уперше відчуваючи трепет від того, що ділилася цією новиною. — А ви?

Тобто я, звісно, розуміла, що адвокат навряд чи приїхав у пологовий будинок, щоб зробити собі УЗД. Може до клієнтки приїхав? Або… Всередині все якось неприємно здригнулося, а серце кольнуло. Його дружина вагітна?

— Приїхав за другом і його дружиною, — усміхнувся чоловік. — Там щось було зі зламаною машиною і автокріслом, яке задом наперед.

Назар усміхнувся, й обличчя його осяяли якісь теплі спогади. Мабуть, цей друг був для нього важливий.

— Розумію, — я чемно кивнула й перевірила час, — ну, я піду, Назаре…

По батькові я його не знала, тому ніяково тягнула останню голосну. Чоловік мені на допомогу не прийшов.

— Назаре, — повторила я і зупинилася на такому зверненні, — мені не можна спізнюватися.

— Звісно, був радий побачити вас, — чоловік дивився на мене не кліпаючи.

— Новин у справі немає?

Я зовсім не хотіла йти, як і приходити до лікаря вчасно.

— Ні, Прохоров не дзвонив. А вам?

— Ні.

Розмова не клеїлася, і я із сумною посмішкою побрела в бік пологового будинку, махнувши чоловікові на прощання. Але рівно тоді, коли я занесла ногу до першої (і єдиної) сходинки, злий рок штовхнув мене ззаду. Тобто фактично мене, звісно, ніхто не штовхав — я просто у своїх ногах заплуталася і відчула, як почала падати. Характерно заволала.

— Аліно! — вторив мені Назар і за пів кроку подолав відстань між нами, спіймавши мене своїми сильними руками.

Я відчувала, як перекочувалися м’язи його передпліччя, і просто дуріла від бажання, що здіймалося всередині.

— Щось я незграбна, — ніяково пробурмотіла, — дякую, що врятували… Укотре.

— Я проведу вас усередину, Аліно, — не поділяв мого оптимізму Назар.

— Ну що ви, не варто, ви ж чекаєте…

— Це не обговорюється.

І підняв мене на руки, наче я була принцесою.

Від нього пахло кедром і спокоєм. Я відчувала, як переливалися м’язи його грудей, як м’яко, але впевнено мене стискали його руки. І зрозуміла одне: дівки, я вляпалася.