16.3

Аліна зустріла мене зі своїми величезними переляканими очима. Губи були трохи вологі, тремтіли. Їй було страшно.

Побачивши мене, вона полегшено видихнула і відчинила двері ширше.

— Ще ніхто не приходив, — тихо кинула і пройшла вглиб квартири.

Я — за нею. Осінь жила в невеличкій квартирці, у якій навряд чи вистачило б місця для двох. У кухні стояв аромат пересмаженого м’яса, і, судячи з ідеально вимитої плити і сковорідки, запах йшов від сусідів. Я побіжно оглянув приміщення, пройшов в основну кімнату, що слугувала спальнею і вітальнею.

— Можу запропонувати вам чай? — обережно запитала дівчина, спершись на одвірок.

Теж дивилася на кімнату. Боялася того, що ось-ось мало настати.

— Так, будь ласка, — я коротко посміхнувся, — кави сьогодні було надто багато. Хочеться чогось…

Свого. Рідного. Домашнього.

— Теплого? — чемно підказала Аліна.

— Можна й так сказати.

Вона помчала на кухню ставити чайник, засипати заварку, а я з професійною швидкістю оглянув найпідозріліші ділянки. Зона під підвіконням — приклеєного немає, під диваном, за ним, між хиткими мостинами й за плінтусом. Порожнеча і трохи пилу.

Якщо в Аліни і справді немає ніякої заначки, то все має пройти рівно.

— А ось і чай, — дівчина зайшла в кімнату, у руках тримала чашку й підсклянник.

Акуратно поставила це переді мною на кавовий столик, сама сідати відмовилася.

— Аліно, — я надпив чай і прокашлявся, — я маю запитати.

Дівчина помітно совалася. Почервоніла. Погляд відвела кудись убік, на мене взагалі намагалася не дивитися, ніби боялася. Її зуби схопили губи в капкан.

— Те, що було… — почала вона, але я перебив.

— У вас є десь заховані гроші? Або щось, схоже на ту каблучку чи гроші за неї?

Із секунду Аліна дивилася на мене нетямуще. Змахнула віями, губи розтулила в спробах зрозуміти, чого ж я від неї хотів. Потім насупилася.

— Я ж вам одразу сказала, що віддала йому каблучку, — холодно, різко.

Образилася. А в мене просто не було іншого вибору, окрім як поставити питання під таким кутом. Мені не важливо, винна людина чи ні з морального погляду. Мені важливо, що доносити до Прохорова, який увійшов сюди, бризкаючи слиною.

— Слідчий може переплутати ваші речі з тими, що могли б мати зв’язок із каблучкою.

Аліна, так само похмура, нічого не сказала. Просто вийшла з кімнати й попрямувала, гадаю, на кухню. Я наздоганяти її не поспішав. Зрештою, я просто робив свою роботу. Не звинувачував, не тикав пальцем.

У двері постукали.

— Конопатова Аліна Сергіївна, відчиніть, поліція! — прогримів гучний голос Прохорова.

Відчинили майже миттєво. Голосу дівчини я не чув, але міг здогадуватися, що вона сказала слідчому.

— Відійдіть і не заважайте слідству! — гримнув Прохоров, і тут уже вийшов із кімнати я.

— Іване Васильовичу, пред’явіть документи, що підтверджують правомірність вашого обшуку, — усміхався, руки тримав у кишенях, — а то часи такі, знаєте. Усяка шпана вривається в будинок господині без дозволу.

Жила на скроні в слідчого запульсувала. Шпаною його ще не називали.

— Савченко, дограєшся, — виплюнув він і мало не заштовхнув у мене всі папери, — будь ласка, вивчайте. А мої хлопці поки все обшукають.

І махнув своїй групі, щоби бралися до обшуку. У документах усе було гаразд, тому мені нічого не залишалося, окрім як підійти до тремтячої, наче осиковий лист, осені. Обняв її, погладжував плече.

Спершу дівчина не пручалася. Грілася об мене, навіть голову поклала. Потім схаменулася і відсіла якомога далі на дивані. Ногу на ногу закинула, закриваючись усім тілом від моєї присутності.

Молодець, Савченко, красунчику. Таку дівчину в такий момент залякуєш близькістю.

Через кілька годин з обшуком закінчили. На квартиру було складно дивитися без емоцій — шафи перевернуто, усі речі викладено на найближчі поверхні, плінтуси й ті самі хиткі мостини взагалі відкинуто вбік.

— Дякую за сприяння слідству, Конопатова, не виїжджайте з міста, — відсалютувався Прохоров і пішов геть.

Ледве за ним зачинилися двері, Аліна гулко видихнула й майже впала на стіну.

— Аліно! — вигукнув я і підлетів ближче. — Щось не так? Вам погано?

Вона закрила обличчя правою рукою і похитала головою. Видихнула.

— Я просто перенервувала, — дівчина вимучено посміхнулася. — У мене нічого немає, звісно, але я до останнього думала, що Рома щось підкинув. Або що цей слідчий… Що Рома його підкупив.

Я задумався. Прохоров не був приємним типом, але до таких злочинів не опускався. Принаймні раніше.

— Усе гаразд, — руками обійняв дівчину за плечі, пальцями намотував кола, — як я і казав, вам нема про що турбуватися. Доказів у Прохорова немає. Каблучки у вас не знайшли. А тут, уже вибачте за такі слова, але немає тіла — немає діла.