16.2

Гаряча кава обпікала горло, притупляла скимне бажання відчути той самий аромат. Я ковтнув ще раз для хоробрості. Набрав заповітний номер.

— Алло? — тонкий, переляканий голос.

Видихнув. Нам би поговорити, обговорити все… Розставити крапки. Чи залишити все так, як є? З тими недомовками й надумуванням, що існувало у світлій голові осені?

Ці думки довелося відкласти.

— За годину у… — заткнувся, спіткнувшись об незадане вголос запитання, але вирішив не загострювати на цьому увагу, —… тебе у квартирі буде обшук. Де ти зараз? Я можу за тобою заїхати.

На іншому кінці дроту тиша. Чую тільки шум машин і рідкісний вітер. Аліна на роботі? Чи тільки їде туди? Де вона ночувала сьогодні?

І чому мене це взагалі хвилює, якщо я для себе вирішив, що вона не для мене?

— Не варто, — через хвилину тактовно відповіла дівчина, — я сама під’їду туди.

Під’їде. Значить ночувала не вдома… Я стиснув до болю зуби.

— Мені потрібно про щось знати? — обережно запитав.

Мав на увазі все разом — ночувала в чоловіка? Чи в безпеці? Але потрібно було сконцентруватися на обшуку. Чи є щось у квартирі, чого Прохоров не мав би знайти?

Тиша. Аліна явно закушувала губу. Давно помітив за нею таку звичку — щоразу, коли не знала, що сказати, дівчина знущалася зі своїх пухких.

— Ні, але… Я маю буду там бути… Одна? Тобто… У тому сенсі, що слідчий Прохоров виставить когось або я можу…

— Я буду з вами, Аліна, як адвокат і друг. Але якщо ви хочете запросити ще когось…

До чого холодно звучали мої слова.

— Ні. — Швидко відрізала дівчина, я почув зітхання полегшення. — Якщо ви будете, Назаре, то в мене все гаразд.

І перш ніж я встиг відповісти, вона відключила виклик. Я ще з хвилину дивився на екран, після чого відразу допив свій напій і поспішив до машини.

Їхав непробачно довго через затори. Одне тішило — Прохоров не міг приїхати швидше за мене. Дорога одна. І стоїмо тут однаково.

Через довгих пів години я вже був біля під’їзду, де не так давно стояв неприємний тип. Нині алея мала не такий похмурий вигляд — освітлена денним промінням із бабусями, що вмостилися в ряд на лавочках. Я припаркував машину і вийшов.

— Глянь, Мійко, який красень іде, — анітрохи не приглушивши голосу, хихикнула літня жінка.

— Шо? — прикрикнула її співрозмовниця.

— Кажу, мужик ого-го! — повторила жінка в тому ж тоні. — І при машині якій дорогій, напевно Феррарі.

— Фенхель?!

— Тьху на тебе, глуха тетеря! — обурилася балакуча сусідка. — Кажу тобі, чоловік гарний, йде до якоїсь кралі з нашого під’їзду, а ти про якусь фіглю-міглю мені говориш!

— А, краля, краля, — махнула її глуха співрозмовниця.

Я пройшов до дверей із посмішкою. Милі бабусі знесли переживання і занепокоєння начисто. Їхні розмови б записувати… Так і детективом бути не потрібно — усе про всіх знаєш! Ця думка змусила мене пригальмувати.

— Пані, я, здається, будинком помилився. — Звернувся до бадьорих сусідок. — Це тут живе Єлизавета Михайлівна? До неї мав приїхати мій батько. По секрету вам скажу, — перейшов на шепіт, — він їй пропозицію має зробити.

— Ой! — плеснула в долоні перша пліткарка. — Молодчик, а куди ти прямував?

— Михайлівна це ж у п’ятому! — махнула її співрозмовниця. — Сюди, молодий чоловіче!

Але насправді мною бабусі аж ніяк не цікавилися. Вони схопили під руки одна одну й ледве бігом не побігли в бік будинку, де жила моя гіпотетична знайома Єлизавета Михайлівна, якій мав освідчитися мій нібито батько. Не минуло і хвилини, як перед під’їздом нікого не було.

Я хмикнув. Чудово. Про осінь ніхто не буде пускати плітки по приїзду поліції.

Я піднявся на потрібний поверх.