Розділ 16. Назар

Крижаний вітер хлистав в обличчя, поки я дивився на автобус. На губах горів гарячий слід осені.

Я все ще відчував його. Усе ще відчував смак терпких губ із відтінком суниці. Такий свіжий, живий, справжній. Я немов пішов у похід, з якого забув повернутися — розчинився, забувся в цій лісовій гущавині. Навіть язиком по губах не проводив. Боявся змити цей смак.

І все ж осінь зрозуміла все інакше. Розцінила те, що я завмер, по-своєму. Утім, про що я? Вона розцінила все правильно. І відреагувала так, як би відреагувала будь-яка нормальна людина.

От тільки… У мене то все не як у нормальної.

Я завів рукою у волосся і ледь чутно чортихнувся. Усе не міг повірити, що вона просто втекла від мене. Чорт його знає куди, чорт його знає, чому навіть не дала порозумітися. Та й… що б я їй сказав?

— Молодчику, втекла твоя панянка? — охнула літня жінка поруч.

— Що?

— Кажу, що ж ти так, побіг би за нею! — почала наставляти бабуся. — У тебе, мабуть, машина є дорога. Щоб як Алан Делон!

Я подивився у своє відображення у вікні проїжджаючого авто. До Алан Делона мені було… Як би так сказати? Настільки ж далеко, наскільки автобус Аліни від’їжджав від мене. І справа була не в генетиці, а в вигляді в той момент — очі червоні, ніздрі роздуті, губи стиснуті в єдину смужку.

Якби Алан Делон так виглядав, то навряд чи бабусі віку цієї милої жінки зітхали б за актором у його молоді роки.

— Дякую, — ввічливо посміхнувся незнайомці й пішов у бік своєї машини.

От тільки її поради дослухатися не збирався. Просто сів усередину і впустив голову на кермо.

Аліна застала мене зненацька. Я не був готовий до стосунків, до почуттів. І вона, як мені здавалося, теж. Так, легкий флірт і природне тяжіння, яке межувало на рівні посмішок і недомовлених слів — не більше.

Але як і я приховував у душі полум’я, що бурхливо розгорілося, так, мабуть, і вона. І в такий відповідальний момент я здав… Дурень…

Прийшов додому. Там холодно й сіро. Перший зимовий морок накрив мою квартиру, забравши із собою осіннє сонце і свіжість. Прийшли три місяці холоднечі.

На столі біля телевізора стояли наші чашки зі сніданку. На дивані — постільна білизна Аліни. Я подивився на збережені вигини простирадла, на збиту ногами ковдру — уявив юне тіло, згорнуте в калач у моїй футболці. Видихнув.

Ні, я не буду займатися дурницями. Узяв чашки, поніс до раковини. Ненавиджу брудний посуд. Краще вимити й забути, що вони коли-небудь уособлювали затишок. Забути як губи Аліни торкалися краєчків чашки. Як губи Аліни торкалися…

— А щоб його, — вилаявся крізь зуби й залишив чашку в мийці.

Адже я всього лише людина?

Ліг на диван, обійняв подушку з іще свіжим ароматом осені, і заснув. Уві сні я гуляв лісом і насолоджувався останніми сонячними променями, що ласкаво тріпали щоки.

Прокидався часто. То ліг незручно, то спина розкрилася, то просто сон відігнав постійними думками про дівчину.

Я знав, що до неї ось-ось мають прийти з обшуком — і хотів особисто бути присутнім при цій події. Зібрався, вмився. Наспіх закинув зім’яту постільну білизну в пральну машину.

Мені потрібно повертатися у свій звичний ритм. Мені потрібно звикнути до того, що осінь не для мене. Я не можу з нею бути. Занадто багато причин на це.

Біля потрібного поліцейського відділку я був за пів години до відкриття. Випив зайву чашку кави, закусив пончиком. Дискомфортно совався у своєму по-осінньому прохолодному пальті.

— Савченко, чого тобі? Я Конопатову не викликав.

Ні добрий день, ні як справи, ні як поживає моя матінка.

— І тобі привіт, Прохоров, — усміхнувся і потягнувся за другим стаканчиком, — каву будеш?

Слідчий подивився на мене як на божевільного.

— У тебе гарячка? Не дихай на мене, ще підхоплю.

— На коли призначено обшук квартири моєї клієнтки? — перейшов до справи.

Прохоров подивився на мене, хмикнув і вирвав другий стаканчик з рук. Мабуть, кофеїн потрібен був не тільки мені. А за будь-яку інформацію варто було платити, навіть такою не закрутистою послугою.

Прохоров чи ні, а зрештою, він за законом був зобов’язаний надати мені ці дані.

— Через годину, — кинув слідчий і пішов у бік дверей.

— О, чудово, підкинеш?

Я жартував. Із тонким шлейфом очевидного сарказму. Прохоров обернувся і, я був готовий посперечатися, подумки перехрестився.

— Ще чого, — фиркнув він і зник за зачиненими дверима.