15.2

Аліна
Я так і думала. Його губи тільки виглядали твердими й неприступними. Насправді вони були м’якими й теплими на дотик — тими, що приховували жар усередині. От тільки було одне неприємне «але».

Чоловік не відповідав на поцілунок. Або мені так здалося. Загалом, я не розривала наш зв’язок, бо не розуміла — чи то мені здається, що поцілунок не взаємний, чи то він просто був якимось… Пасивним? Чомусь за цією оболонкою малоемоційного чоловіка я очікувала виявити вулкан пристрастей.

Й або він там був відсутній від народження. Або був відсутній щодо мене.

Але все ж Назар не усувався. Не хотів, щоб я почувалася ніяково? Ще з пів секунди я сумнівалася. Зважувала всі за і проти.

І тоді повільно розплющила одне око. Назар дивився на мене, не кліпаючи.

Тобто мені таки не здалося. Чоловік не відповідав на поцілунок.

Я миттєво усунулася, руками прикрила губи. Чорт, чорт, чорт! Якого диявола я взагалі до нього полізла?!

— Прошу… — ікнула, — мене пробачити. Я не те…

— Аліно…

— Не треба пояснювати, — усміхнулася, погано прикриваючи незручність, — вибачте, що я… неправильно побачила ситуацію. Я піду. Вибачте. Забудьте все, що тут було.

Я тараторила ще якісь пояснення, просто щоб не дати Назару сказати хоч щось.

— У мене ще стільки справ сьогодні, — продовжувала я все на тій самій швидкості, — знаєте, усі ці дівочі речушки-реготушки…

Боже, що я несу… Які реготушки…

Позадкувала в бік якоїсь алеї.

— Загалом я піду, дякую за допомогу, до побачення!

— Аліно, почекай!

— Я на пробіжку! — крикнула, швидше збільшуючи дистанцію. — Корисно скидати вагу!

Яку вагу скидати! Господи! Заткніть мені вже хтось рот, щоб не говорила ніколи!

Штучну пробіжку я все ж таки влаштувала, щоб відірватися від Назара. Він спробував наздогнати мене, і тоді я, наче сталкер або шпигун із якогось бойовика, почала завертати за найближчі кути, погрожуючи рано чи пізно загубитися, або завести себе в глухий кут.

Але мені пощастило. Я натрапила на автобусну зупинку вже на третьому повороті — встрибнула в транспорт і змішалася з натовпом. Визирнула у вікно — Назар якраз підбігав до зупинки і визирав мене.

Я закрила обличчя руками. Боже, за що ти зробив мене такою ідіоткою?!

Через годину я вже сиділа в кав’ярні Олени червона, як новий відтінок помади від відомого бренду.

— Ти зробила що?! — мало не заволала подруга на весь заклад.

Відвідувачі почали озиратися.

— Вибачте, — вона тут же кинула їм і додала вже мені тихіше. — Аліно, ти полізла цілуватися до свого адвоката?!

— Він дуже красивий! — на свій захист випалила я, але аргумент був, чесно зізнатися, слабенький.

Хоч би як сильно мені не подобався Назар, а Олена мала рацію. Цілуватися з тим, хто тебе в кримінальній справі представляє, дещо недалекоглядно.

Дівчина шумно видихнула й дістала телефон зі свого фартуха.

— Що ти робиш? — простогнала я, бо нічого доброго ця дія не обіцяла.

— Викликаю термінові збори. Тобі потрібна допомога, реабілітація, — Олена подивилася на мене і критично помахала головою, — і, можливо, психіатрична.

— Це все гормони… — я впустила голову на стіл, закривши її руками.

— Тому нам і потрібна Софія, — хмикнула Олена, — нехай підтвердить. А то я тобі, люба, не вірю.

— Почекай, ти ще не знаєш, що я в нього ще й ночувала сьогодні…

На той час, як мої подруги під’їхали до кафе, Олена вже щосили пила ірландську каву. Тому що просто так цю ситуацію вона сприймати відмовилася.