Розділ 15. Назар

Кабінет був рівно таким, яким я його пам’ятав. Сірий, похмурий, і такий, що навіював тугу. Прохоров спеціально приводив підозрюваних сюди. Мені в цьому зізнався один із працівників прокуратури в барі — мовляв, чудова методика допиту! Начебто вдаєш із себе офісного клерка, поки в один момент ця атмосфера не починає морально тиснути на того, хто увійшов.

Уже й не знаю, чи говорила правда вустами того працівника, чи це був надмірно розпитий алкоголь, але на Аліну це точно діяло.

Від слів адвоката дівчина вмить побіліла. Я бачив, як затремтіли її губи, як змахнули її вії лише один раз — в очах з’явилися сльози. Вона перебувала в стані афекту, і справу слід було б брати у свої руки.

— Іване Васильовичу, гадаю, ви дізналися все, що хотіли в моєї клієнтки?

На останньому слові натиснув. Узагалі все перебування Аліни в цьому кабінеті — жест доброї волі. Вона вільно могла відмовитися свідчити, або навіть мирно розмовляти з людиною по той бік офісного столу, заваленого всякою всячиною.

Прохоров у мене асоціювався з пересмаженим бургером, хоча сам чоловік товстим не був. Але незмінний шлейф із сиру з м’ясною аурою переслідували його навіть за межами офісу. На вулиці до цього додавався ще й запах дешевих цигарок, якими слідчий грішив щоразу, коли мав вільну хвилинку.

Словом, мені він не подобався, і це було цілком взаємно.

— Пані Конопатова, ви вкрали каблучку в Романа Шевчука? — проігнорував моє запитання слідчий.

— Аліно, йдемо, ми все зробили, — я підвівся зі стільця, але дівчина продовжувала сидіти як прикута.

Очей із Прохорова не зводила. Він грюкнув по столу долонею. Аліна здригнулася.

— А потім ви просто продали його в найближчому ломбарді! Відповідайте ж!

— До побачення, Іване Васильовичу, — кинув я, узяв Аліну за руку й повів за собою.

Вона навіть не пручалася. Безмовною лялькою пішла слідом — уся тремтіла, пальці крижані. Я відчував, що ще трохи і впаде в істерику. Узагалі вся ця витівка зі слідчим була поганою від самого початку, треба було одразу передзвонити й відмовитися, нехай би самі розбиралися.

Але хто б знав, що справу передадуть Прохорову! Найбільшому моєму антифанату!

— Аліно, справа не в тобі, — уже на вулиці я зупинився і розвернув дівчину обличчям до себе, — справа в мені. У нас із Прохоровим давні рахунки. Побачив тендітну дівчину, от і вирішив натиснути сильніше.

Осінь мене зовсім не чула. Очі порожні, скляні. Я шумно видихнув і підійшов до дівчини ближче. Міцно обійняв.

— Це було дуже страшно, але ти велика молодець, — проговорював я, роздивляючись верхівки дерев десь вдалині.

Червоні, помаранчеві — зелених майже не залишилося. Адже вже давно була пізня осінь.

— Він справді… — тонким голосом прошепотіла Аліна. — Справді зробив це?

— Хто, Прохоров?

— Рома, — махнула головою.

— Шевчук — мерзотник, яких світ не бачив. Але ж добро завжди перемагає? Отже й ми переможемо.

Аліна усунулася і м’яко посміхнулася. В очах її ще тремтіли сльози. Вона так і дивилася на мене, виділяючи аромат свіжості й чистоти, самих джерел природи. А я, точно заворожений, не міг відвести від неї очей.

Тоді, коли вона посміхалася. Коли стала навшпиньки.

І коли пригорнулася до моїх губ.

Аліна

Я так і думала. Його губи тільки виглядали твердими й неприступними. Насправді вони були м’якими й теплими на дотик — тими, що приховували жар усередині. От тільки було одне неприємне «але».

Чоловік не відповідав на поцілунок. Або мені так здалося. Загалом, я не розривала наш зв’язок, бо не розуміла — чи то мені здається, що поцілунок не взаємний, чи то він просто був якимось… Пасивним? Чомусь за цією оболонкою малоемоційного чоловіка я очікувала виявити вулкан пристрастей.

Й або він там був відсутній від народження. Або був відсутній щодо мене.

Але все ж Назар не усувався. Не хотів, щоб я почувалася ніяково? Ще з пів секунди я сумнівалася. Зважувала всі за і проти.

І тоді повільно розплющила одне око. Назар дивився на мене, не кліпаючи.

Тобто мені таки не здалося. Чоловік не відповідав на поцілунок.

Я миттєво усунулася, руками прикрила губи. Чорт, чорт, чорт! Якого диявола я взагалі до нього полізла?!

— Прошу… — ікнула, — мене пробачити. Я не те…

— Аліно…

— Не треба пояснювати, — усміхнулася, погано прикриваючи незручність, — вибачте, що я… неправильно побачила ситуацію. Я піду. Вибачте. Забудьте все, що тут було.

Я тараторила ще якісь пояснення, просто щоб не дати Назару сказати хоч щось.

— У мене ще стільки справ сьогодні, — продовжувала я все на тій самій швидкості, — знаєте, усі ці дівочі речушки-реготушки…

Боже, що я несу… Які реготушки…

Позадкувала в бік якоїсь алеї.