Розділ 14. Аліна

Каву, печиво і фрукти я повернула майже миттєво. Кидало чи то в жар, чи то в холод — по спині пішов крижаний піт. А я тільки думала про те, що Назару, мабуть, дуже неприємно поруч зі мною перебувати. Ніби заразна якась. Контролювати себе не може.

Пролунав акуратний стукіт у двері туалету.

— Аліно, потрібна допомога?

Я подивилася на двері зневажливо. Яка? Потримати мою самооцінку, що впала на рівень плінтуса?

— Справляюся, — видавила я, знову обійнявшись із білосніжним другом.

Мене трусило. Уже не знаю від страху, токсикозу чи бажання провалитися крізь землю, але я ніяк не могла прийти до тями. Чоловік біля дверей ще деякий час потупцював, потім я почула кроки вглиб квартири.

Ну і правильно. Однаково нічим допомогти він мені не міг — так би хоч не заважав. Так я думала рівно доти, доки у двері знову не постукали.

— Аліно, я заходжу, гаразд? У мене плед і тепла вода.

Я хотіла чинити опір, але тіло було занадто слабким. Сяк-так піднялася, витерла обличчя серветкою.

— Гаразд, — крикнула чоловікові у відповідь.

Двері тихо відчинилися, Назар пройшов усередину й одразу накинув на мене пухнастий плед із зірочками. Стало трохи легше.

Чоловік опустився на коліна переді мною.

— Вибач, що зіпсувала ранок, — я мляво посміхнулася.

— Зіпсувала? — З його губ зірвалося важке, майже роздратоване зітхання. — Ти носиш у собі інше життя. Якщо хто й має вибачатися, то це я, що не запропонував тобі допомогу раніше.

Мені знову стало ніяково, і я сховалася за простягнутою чашкою з теплою водою. Поступово мені легшало. Я навіть змогла вибратися з туалетної кімнати назад у вітальню, але плед знімати відмовилася.

— Слідчий чекає тебе на допиті о другій, — Назар подивився на час, — але якщо ти погано почуваєшся…

— Я поїду, — упевнено кивнула, — треба із цим усім покінчити. Що довше відкладаю, то складніше буде з усім розбиратися.

Кабінет пана Прохорова нагадував погано прибрану комору. Стіни були обшиті сірою вагонкою з якимись смугами — чи то від меблів, які заносили, чи то від кольорових тек, чи то взагалі намальовані ручками. Віконного світла не вистачало.

Іван Васильович сорока років сидів за своїм столом, забитим паперами, і хмурився щоразу, коли натикався на якийсь абзац у тексті. Потім облизувався, мочив язиком палець і перегортав сторінку.

— Може мені пізніше прийти? — я чемно прокашлялася, привертаючи увагу слідчого до себе, але він грізно показав мені вказівний палець.

Мовляв, чекайте. Сидіть. І чекайте. А я щось почитаю.

Назар поруч сидів цілком розслаблено. Влаштувався зручніше на пластиковому стільці, закинув ногу на ногу і споглядав методичне почитування працівника. Складалося відчуття, що всі збожеволіли, а я — остання з тих, хто вижив.

— Що ж, пані Конопатова Аліна Сергіївна, — нарешті вимовив слідчий, від паперів, утім, не відвертався, — розкажіть, де ви були ймовірно двадцять сьомого листопада.

— Як дата може бути ймовірною? — цілком природно вирвалося в мене.

— Дата якраз точна, — пан Прохоров не оцінив мого почуття гумору, — а ось ваше місцеперебування — не дуже. Де ви були?

Я подивилася на Назара в пошуках підтримки. Він кивнув.