13.3

Чай я не дуже хотіла й хотіла одночасно. Від несподіванки просто кивнула. Назар руйнував усі побудовані стереотипи в моїй голові, і я просто не знала, що із цим робити. Як жити у світі, до якого ти звик, якщо в ньому раптово завалилося небо?

Картопля холонула. А я все дивилася на те, як чоловік пов’язав фартух, підійшов до раковини й почав мити великий посуд. Дрібніший — тарілки, виделки, піалки — він завантажив у посудомийну машину.

Коли я лягала спати, то кілька разів вщипнула себе за зап’ястя і навіть ногу. Мені здалося, що спала я вже давно — точніше, бачила сон про ідеального чоловіка. Тому що таких точно не буває. Таких як Назар не буває.

А потім я подумала, що якщо це й не сон — а щипок досі свербів на зап’ясті — то мені все одно нічого з ним не світить. Ми були пов’язані стосунками адвокат і клієнт. І хоч би як тепло Назар на мене не дивився… Увечері він усе ж пішов до себе в спальню.

Вранці я прокинулася від того, що хтось ходив по кухні. Сонно потерла очі, обернулася і ахнула.

— Доброго ранку, вибач, якщо розбудив, — кинув Назар у світлому светрі грубої в’язки.

По-домашньому так. Без звичної сорочки й офіційного костюма. У руках у нього виднілася чашка гарячої кави.

— Тобі з молоком чи міцнішу?

— З молоком, будь ласка, — я з усмішкою прийняла напій. — Дякую велике. Я давно не відчувала себе так затишно.

Назар дістав якесь печиво, фрукти та солодощі — поставив на кавовий столик переді мною. Ми в тиші, яку перебивала пташина трель, насолоджувалися ранком. Поки не пролунав дзвінок. Я насупилася.

— Я не знаю цього номера, — поділилася, помітивши потемніле обличчя Назара. — Алло?

— Добрий день, слідчий Прохоров Іван Васильович. Я розмовляю з Конопатовою Аліною Сергіївною?

Занадто багато імен в одному реченні. Я махнула головою і прокашлялася.

— Так, чим можу допомогти?

— Ви могли б під’їхати у відділок для розмови?

Я підняла очі на Назара. Вимовила одними губами: поліція. Чоловік показав телефон, щоб зробила на гучному зв’язку. Я зробила як він казав.

— Алло, Аліно Сергіївно, ви ще тут? — повторив слідчий уже на всю кухню адвоката.

— Так-так, пробачте, а з якого приводу? — уточнила я, ведена підказками Назара.

Він то шепотів, то малював пантоміми в повітрі. Я б посміялася у звичайний час, але тоді нерви були на межі. Я була на межі. А тому просто вдавалася в усю інформацію, яку чоловік намагався мені передати.

— Під’їжджайте до нас, за адресою… — почав диктувати, — тут усе вам і розповімо.

Назар рішуче показав ні.

— Нехай скаже причину, — ледь вловним шепотом вимовив він.

— Назвіть причину, слідчий, інакше мені немає приводу приїжджати до вас, — сухо відрізала я.

Назар показав палець догори й кивнув для більшої переконливості.

На іншому кінці лінії почулося гучне зітхання і якийсь шурхіт. Слідчий явно не хотів погоджуватися на мій ультиматум, але правда і, що важливіше, закон були на моєму боці.

— На вас заведено кримінальну справу…

Й ось начебто я знала, що так буде, готувалася до цього, але… У реальності почути це виявилася абсолютно не готова. Нудота підступила до горла.

Здається, токсикоз прийшов, коли не чекали.