13.2

Я розгублено дивилася на Назара.

— Якщо тобі не подобається, ми можемо…

— Це чудовий запах, — усе ще не розплющуючи очей пробурмотів чоловік. — Смак, я впевнений, теж, але я вже зараз… Шкодую, що взагалі запропонував китайську їжу.

Я усміхнулася, але не цілком щиро.

— Якщо ти кажеш це з ввічливості, — я ніяково закусила губу, — то не варто. Я прийму правду, якою вона є.

І тоді на підтвердження власних слів Назар схопив виделку зі своєї тарілки і відправив найбільшу картоплину собі в рот.

— Бозе, вак же гарятше, — відкриваючи, наче риба, рот вимовив він.

Я зі сміхом простягнула йому компот. Назар випив його одним махом.

— Якщо ти так продовжиш, — він хмикнув і похитав головою, — то закохаюся, Аліно.

А в мене серце битися перестало. Зупинилося в одну мить. Я відчула, як земля йшла з-під ніг, як температура раптом зашкалила. У кімнаті стало нестерпно спекотно. Тепло опустилося кудись нижче. А я тільки й могла, що здивовано дивитися на Назара — і на те, як він із насолодою відправляв ще один шматок до рота.

— Що? — не своїм голосом вимовила.

— Шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. — Задоволеним котом чоловік жував надто гарячу картоплю.

І дивився на мене так, ніби шлях до його серця я вже знайшла. Губу закусив, усміхнувся. Сів за стілець, безмовно запрошуючи мене приєднатися.

Я не могла. Я не дихала. Як я могла спокійно сісти поруч і їсти, як ні в чому не бувало, коли чоловік відверто користувався своєю здатністю роздягати мене очима? Мій видих виявився занадто рваним і смиканим.

— Остигне ж, — лукаво підморгнув мені Назар.

Довелося підкоритися. Ховала обличчя за волоссям, кумачове, мабуть, як буряк. Схопила виделку.

— Смачного, — незв’язно пробурмотіла, прагнучи закрити незручну тему.

Ми їли в тиші. Я думала, наскільки справді правдивими були слова чоловіка. Назар же дивився вбік, задумливо поглинаючи виделку за виделкою. Із ввічливості так не вийде. Правда ж?

Він доїв першим — але продовжував сидіти й дивитися на мене, задумливо підперши голову. Певно, чекав, коли я б доїла й пішла мити посуд.

Тільки-но ця ідея спала на думку, як я прискорилася — не хотіла змушувати чоловіка витріщатися на мене в очікуванні, коли до мене дійде натяк.

— Якщо будеш так швидко їсти, похлинешся. — Раптом зауважив він.

— Просто ти чекаєш… — Я м’яко посміхнулася. — Зараз я доїм і помию посуд, можеш іти відпочивати.

Брови Назара миттю злетіли. Він ще раз подивився на мене, а потім обернувся в бік гори посуду, яка виднілася в раковині. Щоби приготувати стільки на вечерю, я не стримувала себе — використовувала все, що під руку попадеться. Невже перебір? Знову лізу в чужі кордони?

— Ти щойно цілу годину готувала, — чоловік ткнув пальцем назад, — і зараз плануєш ще все це мити?

Я здивовано змахнула віями. Начебто питання риторичне. Назар важко видихнув і встав з-за столу.

Чудово. Я розслабилася. Тепер нарешті все було так, як я звикла — мене залишать саму на кухні прибирати й поратися. Так скрізь заведено. У всіх.

Проте не в Назара. Він підійшов до мене й потріпав по голові — як дитину, непосидючу й пустотливу.

— Не вигадуй, я все приберу. Їж як тобі зручно. Чай зробити?