12.2

Назар не жартував — його обличчя виглядало до божевілля серйозним. Вії трохи тремтіли у світлі вуличного ліхтаря. Я розгублено ковтнула. Потрібно було прийняти рішення, до якого я дещо не була готова.

Якщо говорити серцем, емоціями та іншими органами — то я вже просто зараз була готова застрибнути на Назара, провести утеплювальну ніч разом і ще приємніший ранок — коли не треба було б їхати в маршрутці на роботу. Може навіть каву в ліжко б зробив. Казка одним словом!

Але якщо думати своєю головою, то вірити й кидатися на чоловіка з розпростертими обіймами було далеко не найкращою ідеєю. По-перше, він мій адвокат. Хто його знає, як би це вплинуло на наші стосунки в майбутньому? По-друге, я вже одного разу обпеклася, коли кинулася метеликом на палаюче полум’я. Дякую, плавали, знаємо, більше не хочеться.

Я розгублено потерла пальці один об одного. Начебто й відмовитися треба, але здоровий глузд у словах чоловіка теж був…

— Я постелю вам у вітальні. — Назар бачив мої сумніви. — Там зручний диван, телевізор і все необхідне. Обіцяю, з вами нічого не станеться — ні від цього мерзотника, ні від мене. Якщо хочете, можу вам навіть перцевий балончик дати.

Я хихикнула.

— Балончик? — повторила з посмішкою на губах.

Назар серйозно кивнув.

— Щоб ви почувалися захищеною навіть поруч зі мною.

Серце кричало, що тільки поруч із ним я себе так і почувала. Але я відповіла інакше.

— Ну раз балончик, — і лукаво підморгнула, застрибуючи в машину.

Назар жив набагато ближче до офісу Парадізо, ніж я — буквально за кілька кілометрів. Він розповідав, як йому подобається район через тишу.

— Це ж майже центр міста, — я здивовано покосилася на чоловіка.

Він кивнув, не відриваючись очима від дороги.

— З одного боку будівля оточена парком і високими деревами, а з іншого…

І тоді ми виїхали до під’їзду до його будинку. Я ахнула. Краєвид відкривався приголомшливий.

— На річку… — здивовано пробурмотіла я.

Не те щоб я ніколи не бачила Дніпро, просто з такого боку — ще і прикрашений нічними вогнями — було для мене в новинку. Я захоплено дивилася на відблиски місяця навіть тоді, коли машина зупинилася.

Назар не поспішав. Витягнув ключ і повернувся до мене. Дивився, про щось думав. Може, посміхався. Я не знаю — я могла лише затаєно спостерігати за маленьким островом спокою посеред галасливого мегаполіса.

— Я б із задоволенням і далі милувався… — він запнувся, кхекнув і продовжив, —… краєвидом. Але нам час би вже йти.

Я нарешті відвернулася від річки й подивилася на чоловіка. Він не милувався природою зовсім. Його очі уважно вивчали кожну клітинку мого обличчя — і мене одразу ж кинуло у фарбу.

— Пробачте, — пролепетала я і смикнула ручку дверей.

Квартира Назара була просякнута ароматом хвої та кедра. Я озиралася навколо, поки чоловік галантно запропонував зняти з мене пальто.

— З… звісно, — я зніяковіла. Уперше за довгий час за мною так доглядали.

А коли чоловік особисто приніс мені гостьові капці, я майже втратила дар мови. Так стояла й нетямуще дивилася на них, очима кліпала. Я навіть не встигла попросити… Сам Назар почав роздягатися тільки після цього.

Після того як обслужив мене. Пелена застелила очі, ніс миттєво почав хлюпати.

— Усе гаразд, Аліно? — чоловік запитав стурбовано, почувши дивні звуки з мого боку.

Я наспіх стерла сльози.

— Так! — усміхнулася на всі тридцять два. — Дякую вам величезне!

Він подивився на мене з такою підозрою, що я відчула збентеження від раптового прояву почуттів, але… Нічого вдіяти із собою не змогла. Взула затишні капці і пройшла за господарем квартири вглиб вітальні.

Великої. Просторої. Затишної.

Як удома. Відчувала себе як удома.