Розділ 12. Аліна

Напівлисий чоловік стояв біля мого під’їзду й пильно дивився на мене. Його рідке волосся стирчало з різних боків голови, відкриваючи голу маківку блідому світлу ліхтаря. І що довше я дивилася на нього, то сильніше він усміхався.

Мені щось стало зовсім недобре.

— Ти знаєш його? — чомусь тихо запитав Назар.

Я похитала головою. Цього чоловіка я бачила вперше.

— Давай я проведу тебе до будинку, щоб він… — Назар не договорив, кинувши на мене красномовний погляд.

Я була з ним згодна — від однієї думки, що мені довелося б іти самій уздовж цього дивного типу, кидало в тремтіння. Я поправила комір, сильніше закуталася в пальто і вийшла на вулицю.

В обличчя вдарив мороз, змішаний з ароматом готування когось із сусідів.

Лисий чоловік сіпнувся в мій бік, але йти не став — тільки хитався, поки я прямувала до дверей. Назар же не відходив від мене ні на крок. Руки тримав в кишенях.

Щойно ми порівнялися, дивний чоловік дістав руку з кишені. Його темний зморщений палець потягнувся до мене — я бачила сірі бородавки на краю його нігтя, поки він намагався доторкнутися до мене.

А я застигла. У якомусь німому жаху я дивилася в блискучі очі й занадто широку посмішку.

Почувся ляск — Назар ударив чоловіка по руці.

— Що ви робите? — холодно запитав адвокат.

— О, нічого, чого ця юна красуня не хотіла б, — він облизнувся, — адже так, Аліно?

Морозні мурашки пройшлися вздовж тіла. Мене трясло. Сльози миттєво набігли на очі, але не падали, затуляючи видимість переді мною густою пеленою. Я не могла промовити і слова.

Назар щось відповів тому чоловікові, і він побрів геть. А я все ще стояла. Що було б, якби Назар не поїхав зі мною? Звідки дивний чоловік узагалі знав моє ім’я? Чи було це пов’язано з нещодавньою загрозою Роми?

Теплі руки торкнулися моїх зап’ясть.

— Аліно? — прозвучало як з-під глухо закоркованої банки.

Я тремтіла. Перші сльози почали падати на щоки.

— Аліно, — ніжніше, але наполегливіше повторив голос.

Невже так моє життя тепер виглядатиме? Щодня боятися власної тіні? Сподіватися, що бабки сидітимуть на лавочці, щоб ніхто не зміг причепитися до мене? Чи варто піти в поліцію? Але що я скажу — дивний тип простягнув до мене палець? Або сказати, що Рома погрожував?

Але в мене немає жодних доказів. Я буквально одна. Правий був Рома. Я нікому не потрібна.

Мене смикнули. Різко й ніжно притиснули до себе, огорнувши ароматом кедрового парфуму. М’яка тканина пальта торкалася моїх щік, так сильно нагадуючи домашню ковдру — ту, у якій затишно, тепло й безпечно. Я переривчасто зітхнула. Істерика потроху сходила нанівець.

Я притулилася до чоловіка на одну зайву секунду — хотіла запам’ятати цю мить трохи довше. Потім чемно усунулася.

— Пробачте, — я ніяково заправила пасмо за вухо, — вам уже, мабуть, треба йти. А я тут зі своїми дитячими страхами.

— Анітрохи не дитячими, цей чоловік вас знав, — не поділяв мого лепету Назар. — Рома знає, де ви живете?

Я кивнула.

— Ми жили разом… У певному сенсі. Не те щоб разом-разом, але…

— Тоді сьогодні ви ночуєте в мене.

Я підняла великі й абсолютно нетямущі очі на Назара.