11.3

— Зараз планувала, — Аліна побіжно кинула погляд на телефон. — Давид… тобто, синьйор Далессіо, уже не в офісі, тож немає потреби в моїй присутності.

Так, племінник генерального завжди живе за своїм графіком. Хоча останнім часом, ходять чутки, він став вести куди більш праведний спосіб життя.

Я кивнув і встав з-за свого столу.

— Я проведу вас, — відповів здивованому погляду Аліни.

Пройшов до шафи, дістав пальто. Дівчина продовжувала розглядати мене величезними, як блюдця, очима.

— Навіщо? — нарешті видавила вона.

— На вас учора напали, а сьогодні — погрожував колишній. Я був би останньою сволотою, якби дозволив вам повертатися додому самій.

Одягнув шарф, перекинув раз через шию. Застебнув бежеве пальто. І тільки тоді зустрівся поглядом з Аліною. Здається, вона посміхалася. Не губами, але очима — я бачив лапки в куточках, та і здоровий блиск видавав справжній настрій дівчини.

— Я не говорила, що Рома — мій колишній, — раптом сказала вона, сильно закусивши губу.

В очі мені не дивилася. Грайливо.

— Я припустив.

Підійшов до дверей, відчинив їх і махнув рукою вперед.

— Ви йдете?

Аліна ще деякий час стояла на місці — крутилася, кусала губи, прикриваючи посмішку. І потім, безмовно кивнувши, підійшла до мене ближче.

Вниз спускалися під незручне мовчання. Осінь усе ще посміхалася, у руках смикала сумочку. Я навпаки — зуби стиснув і дивився кудись у стелю, поки в ліфті грала якась ненав’язлива мелодія.

На вулиці піднявся холод. Неприємно, але не смертельно. Минулої зими в справах я їздив до Одеси — й ось там пізнав справжній мороз. Через підвищену вологість навіть нульова температура кидала в тремтіння. Ні вже, київський клімат мені куди більше подобається.

Я поправив комір пальта і ступив на вулицю, пропускаючи Аліну вперед. На нас чекала моя бежева машина, припаркована біля самих дверей офісу.

Дівчина елегантно сіла на переднє крісло, нахиливши ніжки в бік. Сумочку поставила на коліна. Чесне слово, я міг би милуватися нею вічно — стояти ось так посеред морозної осені, дивитися, як Аліна затишно влаштовується на сидінні моєї машини. І просто мліти від цього виду. Але доводилося пам’ятати про головне.

Ми поїхали.

— Не холодно? — кинув короткий погляд на дівчину.

Вона невизначено повела плечем.

— У маршрутці холодніше, — Аліна хмикнула.

А моє око, здається, сіпнулося.

— Аліно, ви зараз справді… Порівняли ауді з маршруткою? — сказав тихо, голос здригнувся, усередині не знав — чи то істеричне, чи то присмертне.

А дівчина зайшлася гучним реготом. Залилася просто-таки! По-моєму, її вся ця ситуація забавляла. Я її забавляв. Мені варто ображатися?

— Не подумайте, Назаре, я не спеціально, — нарешті заспокоїлася Аліна, — просто я мерзлячка. Ви не зможете зігріти мене.

І знову ця двозначна фраза, де кожен чув те, що хотів. Я повернув значок пічки до максимального значення, увімкнув нагрів просто на пасажирське сидіння.

— Я ризикну, — підморгнув Аліні й піддав газу.

Ми їхали вечірнім Києвом, кожен занурившись у власні думки. Дівчина намагалася поговорити зі мною про роботу — запитувала, які були новини в тій справі, з якою вона допомогла, і чи є в мене ще якісь таємничі загадки. Мені ж довелося ввічливо змінити тему.

Адвокатська конфіденційність.

— Як у вас усе серйозно, — вона трохи надула губи.

— Це на захист клієнта. Про вас я теж нікому не скажу.

— Може, я б хотіла, щоб ви сказали? — вона по-простому знизала плечима.

— Тоді вам довелося б сказати це під запис або ще краще — написати розписку, — я хмикнув. — Різні випадки в нашій практиці бували.

— Ну я не різний випадок.

Чорт. Я не те мав на увазі! Незграбно хмикнув, прокашлявся, але відпиратися було нічим.

— Ніколи не думали податися в адвокати, Аліно? — я вирішив тактовно змінити небезпечну тему.

— Я? — осінь раптом завзято розсміялася. — Я навіть у вас випитую всякі заборонені речі, уявіть, скільки б моїх клієнтів постраждало від моєї балакучості!

— Ви намагалися дізнатися в мене інформацію, яка була б вам цікава, при цьому не давали нічого натомість. Це вміння шукати золото, а не банальна балакучість, Аліна.

Дівчина просто не вірила в себе і свої сили. Може тому весь час носила смішний пучок і несерйозний одяг? Намагалася відповідати образу дурної дівчинки? Але я то знав правду. Бачив по ній. Я часто помічав деталі, яких не бачили інші. Сліпі дурні.

— Ось і мій будинок, — перервала незручне мовчання дівчина.

І біля її під’їзду стояв якийсь тип. Він невідривно дивився на Аліну.