11.2

Аліна виглянула з-за завіси волосся і злегка кивнула. Після першого ковтка їй помітно полегшало. Дівчина трохи вирівнялася і подивилася на мене вже іншими очима. Упевненими. Усе ще переляканими, усе ще в жаху від того, що сталося — але впевненими в тому, що я їй не нашкоджу.

А це було головне.

Я сів поруч із нею, щоб нічого не затуляло нас — ні стіл, ні безглузді папери. Не квапив. Стримувався як міг, бо знайти того водія і придушити хотілося власноруч — за те, що він зробив, за те, що хотів зробити. Але не мені вирішувати, як чинити з тим виродком. Аліні.

— Ви хочете заявити на того водія? — тихо запитав я.

Дівчина махнула рудим волоссям.

— Ні, він нічого не зробив. — Вона вже сміливіше вимовила.

Щось такого я і очікував. Проте наступні слова вдарили мене під дих.

— Мене врятував Рома.

Я щільніше стиснув зуби. Врятував? Такі, як Шевчук, не здатні на альтруїстичні вчинки. Хотів щось отримати від Аліни? Але я цього не говорив, мовчав — нічого ще більше лякати дівчину.

— Я думаю, що це було підлаштовано, — осінь сама висловила мою здогадку вголос. — Бо під час нашої зустрічі Рома сказав, що наступного разу… Я так легко не відбудуся.

Пролунав хрускіт міцно стиснутих кулаків.

— Він так відверто погрожував вам? — я вигнув брову.

— Я так і запитала в Роми, але він відповів, що це просто констатація факту. — Аліна коротко зітхнула й навіть м’яко посміхнулася. — Дякую, що вислухали, Назаре, я… Нікому не сказала. Тож зараз — фух! — вона провела пальчиками вздовж чола, немов стирала піт. — Гора з плечей!

Настала довга тиша, порушувана рідкісним рухом дівчини до чашки. Кімнату заповнив аромат м’яти, змішавшись з осіннім лісом.

— Що буде далі? — запитала, нарешті, Аліна, відставивши вбік чашку. — Мене викличуть у поліцію?

Я схрестив руки.

— Необов’язково, — міцно задумався, — усе залежить від доказів, які на руках у Романа.

Або від того, чи знайде «свою» людину. Чи вигадає якийсь інший план по залякуванню Аліни.

— У будь-якому разі, якщо вам із вами хтось зв’яжеться… — я потягнувся по візитівку біля мого комп’ютера, простягнув її дівчині.

Вона впилася очима в золоте гравіювання. Перевернула візитку, уважно розглядаючи її зі зворотного боку.

—… зателефонуйте мені, — закінчив свою фразу. — Ви нічого не зобов’язані говорити або робити самостійно. Я представляю ваші інтереси, Аліно, тому повторюйте одні й ті самі слова.

— Я хочу мого адвоката? — вона підняла на мене свої величезні зелені очі.

Я сторопів. Кашель забився в горлі, збуджений бурхливою фантазією, яка намалювала слова Аліни зовсім в іншому сенсі.

— «Викличте мого адвоката» буде краще, — з напівпосмішкою кинув я, і дівчина з готовністю кивнула.

— Дякую велике, Назаре, — вона встала, узяла свою сумочку в руку і простягнула мені долоньку для рукостискання. — Тоді триматиму вас на зв’язку.

— О котрій ви закінчуєте роботу?

Я ретельно намагався відігнати картинки моєї фантазії і тримався за іншу думку — їй небезпечно йти додому самій. Річ зовсім не в тому, що я хочу провести з нею час. І не в тому, що мрію зайти в її квартиру із зовсім нелицарськими бажаннями. Абсолютно не в цьому.