Розділ 11. Назар

Я все ніяк не міг знайти собі місця з того самого моменту, як осінь пішла. Визирав у вікно в надії побачити рудий пучок, губився у власних думках. Коли секретарка принесла мені папери на підпис, то я довго не міг зрозуміти, що взагалі там було написано.

Втомлено потер очі. Тривога била в скронях.

Зазвичай до мене приходили тоді, коли справу вже було скоєно, заведено й часто в досить тривалому процесі. Тут же — ангельська квітка, яку я був змушений відпустити в дике поле.

Тому що справи-то не було. Чортихнувся собі під ніс.

— Назаре Валерійовичу, усе гаразд? — секретарка Настуня люб’язно постукала до мене у двері.

Її брови були зведені, а очі уважно вивчали мене. Помітила, що я не у своїй тарілці. Я похитав головою.

— Так, усе гаразд, — махнув їй.

— Може вам м’ятного чаю заварити? — не відставала дівчина. — Кажуть, він заспокоює.

Я задумався. М’ятний чай ще й непогано притупляє нюх. Може хоч так я перестану вдихати аромат кабінету в спробах відчути прихід осені? Бажано радісний. Наприклад, із новинами про те, що кадровик помилився, Рома нічого не готує, і все в неї буде добре.

— Так, Настю, давай чай, — механічно махнув головою.

На той час, коли в мої двері пролунав тонкий стукіт маленької жіночої руки, я встиг випити три чашки м’ятного чаю і одну — з мелісою. Допомагало паршиво. Справ я майже не робив.

— Увійдіть, — ліниво кинув, не відриваючи руки від обличчя.

Я потирав очі, сподіваючись привести себе до тями.

— Добрий день, Н-назаре? — невпевнено пробурмотіла Аліна. — Пробачте, я відволікаю? Я можу зайти пізніше.

Я навіть похлинувся — так швидко схопився за окуляри й повернувся до дівчини. Перейшов на кашель.

— Прошу вибачення, — видихнув і сьорбнув гарячого чаю, щоб заспокоїти горло, що раптом розбурхалося, — звісно, Аліно, проходьте. Усе гаразд?

Аліна м’ялася біля входу, на запитання прямо не відповідала. Кілька секунд ще невпевнено переминалася з ноги на ногу, а потім усе ж таки сіла навпроти. Рвано зітхнула й почала розповідати — очей не піднімала.

І що довше вона говорила, то похмурішим виглядало моє обличчя.

Я переживав не за справу — це якраз дурниці, доказів у Роми не було. А, як то кажуть, не спійманий — не злодій. Але говорити так… Таке… Своїй жінці? І не просто якійсь — осені? Кулаки самі стискалися.

Раптом Аліна почервоніла й ще сильніше опустила голову. Вона боялася щось іще сказати, не могла наважитися. А я відчув гостре бажання випити щось алкогольне — тільки щоб не вдарити стіл, розлючений поведінкою Шевчука.

— Є ще дещо, Назаре… — нарешті вичавила із себе дівчина. — Я вам раніше не говорила, бо це було не дуже пов’язано, та й узагалі, може я собі надумала…

Тримайся, Савченко, за вбивство в нашій країні саджають. Навіть якщо по інший бік прицілу такий виродок, як Рома.

—… загалом, учора я їхала в таксі, і водій… Недвозначно мене торкався, — Аліна говорила й дедалі більше закривалася за волоссям.

Їй було фізично некомфортно. Страшно. І я нічого більше не міг зробити, як запропонувати їй свій гарячий чай.

— Я можу попросити в Насті новий, але цей найзаспокійливіший з усіх, що я пив за сьогодні, — простягнув із м’якою усмішкою.

Аліна виглянула з-за завіси волосся і злегка кивнула. Після першого ковтка їй помітно полегшало. Дівчина трохи вирівнялася і подивилася на мене вже іншими очима. Упевненими. Усе ще переляканими, усе ще в жаху від того, що сталося — але впевненими в тому, що я їй не нашкоджу.

А це було головне.

Я сів поруч із нею, щоб нічого не затуляло нас — ні стіл, ні безглузді папери. Не квапив. Стримувався як міг, бо знайти того водія і придушити хотілося власноруч — за те, що він зробив, за те, що хотів зробити. Але не мені вирішувати, як чинити з тим виродком. Аліні.

— Ви хочете заявити на того водія? — тихо запитав я.

Дівчина махнула рудим волоссям.

— Ні, він нічого не зробив. — Вона вже сміливіше вимовила.

Щось такого я і очікував. Проте наступні слова вдарили мене під дих.

— Мене врятував Рома.

Я щільніше стиснув зуби. Врятував? Такі, як Шевчук, не здатні на альтруїстичні вчинки. Хотів щось отримати від Аліни? Але я цього не говорив, мовчав — нічого ще більше лякати дівчину.

— Я думаю, що це було підлаштовано, — осінь сама висловила мою здогадку вголос. — Бо під час нашої зустрічі Рома сказав, що наступного разу… Я так легко не відбудуся.

Пролунав хрускіт міцно стиснутих кулаків.

— Він так відверто погрожував вам? — я вигнув брову.

— Я так і запитала в Роми, але він відповів, що це просто констатація факту. — Аліна коротко зітхнула й навіть м’яко посміхнулася. — Дякую, що вислухали, Назаре, я… Нікому не сказала. Тож зараз — фух! — вона провела пальчиками вздовж чола, немов стирала піт. — Гора з плечей!

Настала довга тиша, порушувана рідкісним рухом дівчини до чашки. Кімнату заповнив аромат м’яти, змішавшись з осіннім лісом.