10.3

М’яко, але наполегливо вивільнила обидві свої руки.

— Ромо, я не передумала, — вкрадливо почала втовкмачувати, — Я вдячна тобі за те, що ти тоді втрутився і відігнав того типа в машині. Правда. Але це не причина виходити за тебе заміж. Хіба тебе не цікавить, чи кохаю я тебе?

— Звичайно кохаєш, — він знизав плечима.

— Ні, — видихнула.

Він підняв на мене очі, і в них уперше промайнуло справжнє нерозуміння.

— Те, що я до тебе відчуваю — це… — невизначено показала руками. — Багато почуттів. Але серед них немає кохання. Тому я відхилила твою пропозицію вийти заміж перший раз, потім другий і зараз. Третій.

Чоловік продовжував сидіти на місці, дивився на мене не кліпаючи. Його маніпуляції, очевидно, не працювали.

— Ти ж розумієш, що наступного разу тобі таки нашкодять?

Я здригнулася. Нехороше відчуття пробігло по спині.

— Це погроза? — я вигнула брову.

— Це констатація факту, — об лід у голосі Роми можна було порізатися. — Тобі варто дуже обережно ходити вночі.

Я ковтнула. Без паніки. Він просто безглуздо висловлюється. Ніхто мене не зачепить — не посміє. Мені потрібно просто з’ясувати інформацію.

— У будь-якому разі, — навіть вичавила із себе посмішку, — щодо каблучки. Я не хотіла її розбити, тому скажи, будь ласка, скільки я винна тобі за неї. Або де купити таку саму.

— Це була каблучка моєї покійної бабусі, — фиркнув Рома. — Де ти її купиш? В Австрійській імперії?

Австрійська імперія була явно старша за його бабусю, але вголос про це я говорити не наважилася. Зібрала руки в замок в очікуванні відповіді чоловіка.

Він видихнув.

— Ти знаєш, я вчора був у відділенні, — Рома хижо облизнувся. — Консультувався щодо… нашої ситуації. Мені сказали, що за такої оціночної вартості це вже серйозна стаття.

Холодок пробігся по спині, але я вперше грала на випередження. Не Рома тепер маніпулював мною. Я — ним.

— На підставі чого? — старанно грала дурненьку.

Він невиразно знизав плечима, відвів погляд за вікно. Характерно хмикнув. Так він намагався мене залякати — мовчанням, загадками, недомовками. Погано тільки, що на кін він поставив навіть не моє життя — саму мене. 

— Я вірю, що ти схаменешся, — порожнім голосом вимовив Рома. Я не ворог ні тобі, ні дитині. Якщо ми домовимося по-хорошому — мені нема чого це далі розкручувати.

Подушечки моїх пальців змерзали — я пошкодувала, що не замовила ще чаю чи кави, щоб зігрітися. Але, боюся, причиною мого холоду була аж ніяк не погода.

— Навіщо ти це робиш? — тихо промовила я. — Відпусти мене, Ромо, я тобі не потрібна.

— Ти мені потрібна хоча б тому, що носиш мою дитину. Це вже не тільки твоє рішення. Я, на відміну від тебе, не можу удати, що нічого не було. І поки ти поводишся як підліток, я змушений захищати і тебе, і малюка.

Я проковтнула образу й опустила очі. Намагалася мислити раціонально. Адже Рома справді ходив у відділення — усе, як і сказав Назар. І справі не дає ходу, бо сподівається, що я повернуся.

От тільки… Я глибоко зітхнула. Що б сказала моя мама, якби дізналася, що на мене заведуть справу? Я подивилася через вікно на сіре небо. Вона б, найімовірніше, сказала зціпити зуби й терпіти Рому. Він і при грошах, і дитину хоче… Тоді чому я так не хочу цього, мамо?

— Що ж, я даю тобі час подумати, — з розчаруванням видихнув Рома і встав з-за столу.

— Куди ти? — мій голос звучав відсторонено. — Твою їжу ще не принесли.

— Я передумав, — він махнув рукою і вийшов, надягаючи пальто й шарф.

Мабуть, платити за його вкрай специфічний стейк доведеться теж мені. Я видихнула й махнула офіціантці.