Розділ 10. Аліна

Справи в мене, вочевидь, були досить паршиві. Я все дивилася на записку з красивим почерком. Кивнула самій собі. Парадізо, звісно, попередили — у такого, як Леонардо, свої люди є скрізь. Це почасти давало мені змогу почуватися в безпеці, ось тільки…

— Чому я? — підняла очі на чоловіка.

Він на мене дивився не кліпаючи.

— Чому пан Шевчук хоче зробити це з вами?

— Ні, — похитала головою, — чому ви мене попереджаєте про це?

Назар прокашлявся і опустив голову, повільно провів язиком по губах. Потім видихнув.

— Я б хотів сказати, що нами рухають благі наміри…

— Я б не повірила, — перебила з гострим смішком.

—… але кадровик переймається публічністю у зв’язку зі звільненням вагітної.

Я здивовано змахнула віями. Із секунду посиділа на місці. А тоді нервовий смішок зірвався з моїх губ. Серйозно? Звільнення вагітної? Я сама-то підтвердила це вранці в лікаря — звідки така дика обізнаність у корпорації?

Потім згадалася розмова з Ромою просто перед дверима кав’ярні. Назар Савченко якраз був там, міг почути… Я подивилася на нього скоса. Чи схожий був чоловік на того, хто б попереджав проблему до її появи? Переконав би він кадровика взятися за цю справу?

Ні. Я похитала головою своїм думкам. Справа напевно в іншому.

Важке зітхання зірвалося з губ, коли я ще раз перегорнула очима дві рідні й чужі одночасно фотографії.

— Що мені робити? — подивилася на адвоката. — Ви ж, очевидно, не просто повідомити мене про це вирішили.

Ввічлива усмішка торкнулася губ чоловіка. Він пройшовся поглядом по теці, по моїй фотографії. І тоді повільно провів язиком по губах.

А мене аж у жар кинуло. Мабуть, перші побічні ефекти вагітності мені вилилися аж ніяк не в токсикоз.

Боже! Про що я тільки думаю? Мій колишній хоче на мене справу кримінальну відкрити, а я роздивляюся свого адвоката й млосно зітхаю. Я взагалі нормальна?! Утім, негативна відповідь напрошувалася сама собою.

— Спробуйте поговорити з ним, — після тривалого мовчання вимовив Назар, — не питайте в лоб нічого. Просто використовуйте…

І махнув рукою так невизначено. Куточки моїх губ поповзли вгору.

— Жіночі чари?

— І їх теж, — як ні в чому не бувало підтакував адвокат, — і дізнайтеся про його наміри. Ваша перевага в тому, що Роман не знає про вашу обізнаність.

Назар продовжував розповідати про те, що мені краще сказати, що уточнити й чого обов’язково уникати. Я не слухала. Спершу я по-дівчачому розглядала гострі вилиці і прямий ніс, і непристойно довго ковзала поглядом по венах, які виднілися з-під сорочки. Але паршиве почуття усвідомлення все ж наздогнало.

— Скажіть, Назаре, — я перебила чоловіка посеред якоїсь промови про правомірність вчинків.

Він розгублено підняв очі.

— Наскільки це справді… серйозно? — я відвела погляд убік, ніяково смикала пальці між собою. — Зараз мені, пробачте, це здається трохи космічним. Кримінальна справа? Крадіжка? Я? Сяду до в’язниці?

Договорити не встигла. Пролунав скрип стільця і розміреним кроком Назар обійшов стіл. Його рука торкнулася моїх пальців, зупиняючи нервові рухи. Я навіть забула як дихати. Підняла очі, щоби потонути в глибокому океані синього погляду.

— Що б не трапилося, я не дам вас образити, — упевнено вимовив чоловік. — Тим паче, що з ваших слів, жодних підстав для справи немає, як і доказів. Вам не варто переживати, Аліно, подумайте про себе й дитину.

Але в той момент я думала лише про шорстку шкіру Назара, що так ніжно торкалася моєї.