6.1

Я мало не назвав її осінь. Вчасно прикусив язик.

— Аліно, з вами все гаразд?

Великі очі дивилися на мене з увагою і погано прикритим здивуванням. Просто дивилися. М’які губи мовчали. Я сковтнув.

— Я… Даруйте, я став випадковим свідком вашої перепалки, і не міг…

— Ви рятуєте мене вже вдруге, — коротко змахнувши віями, промовила дівчина.

Потупила погляд. Повільно облизнула губи. Збиралася з думками? Чи не знала, як від мене звільнитися?

— Дякую, — ще тихіше промовила осінь. — Розумієте, він узагалі не погана людина, просто… Сильно засмутився.

— Ви його виправдовуєте, — чи то запитав, чи то констатував факт.

До аромату впалого листя додався присмак перетриманої кави.

— Ні, я… — дівчина зігнулася, плечі похилилися, очі не підіймала.

Здавалося, на неї щойно звалилося щось важке, що змусило стиснутися до розмірів маленького кошеняти, забитого в куток. Їй було соромно. Гірко, прикро, неприємно — не мені читати думки такої світлої людини, але одне можна було сказати напевно. Роман Шевчук змушував осінь почуватися менш гідною, ніж вона була насправді.

Я зробив крок трохи ближче, ніж планував, ніж того б дозволяли пристойності. Але я просто не міг залишитися осторонь. Торкнувся її підборіддя, змусив підняти знову здивовані очі на мене.

— Ви — чудова дівчина, Аліно, уважна й чуйна. Я іноді помічаю вас із вікна свого офісу, і, повірте мені, жоден чоловік не зможе пройти повз вашу чарівну усмішку. Той, хто цього не цінує, не гідний вас. Не мені, зрозуміло, вказувати бути чи не бути із цим… — не міг підібрати слушного слова, тому вирішив залишити фразу недомовленою. Лагідно всміхнувся.

І так сказав зайвого. Тепер вона, ймовірно, подумає, що я якийсь маніяк-сталкер, який підглядає за нею з біноклем у руках. Захотілося вдарити себе по лобі. На місці дівчини я б замислився про обмежувальний припис.

— Що ж, не смію більше вас затримувати, — прокашлявся і відійшов від Аліни, відпустивши, нарешті, її підборіддя. — Бережіть себе.

Засунув руки в кишені й міцно стиснув у кулаки. Боже, ну ідіот! Космічний! Що я ніс, що говорив… У мені прокинувся якийсь супергерой у костюмі. Як у тому фільмі — здер із себе юридичний піджак і краватку, а під низом виявився схований костюм, який пробуджував у мені надприродні сили. Ага. Надприродні. Як же!

Ледь не закочував очі, поки йшов до сходів біля входу в головний офіс.

— Зачекайте, Назаре! — почув я ззаду й завмер.

Закусив губу й повільно повернувся. Постарався надати обличчю м’якого виразу обличчя.

— Підкажіть… Скільки коштує ваша консультація?

Я сторопів. У цей момент по-справжньому.

— Не зрозумійте мене неправильно, — усмішка розквітла на губах дівчини, і я раптом подумав, що був готовий скласти їй будь-який акт, аби тільки й надалі так усміхалася, — я абсолютно згодна з усім тим, що ви сказали! Просто Рома, той чоловік, який був зі мною, зробив мені пропозицію, і…

Я видихнув. Зуби самі стиснулися, жовна загуляли.

—… я випадково розбила його каблучку. Що він може вимагати з мене за законом?

Мені раптом стало страшенно цікаво, чи приймала вона цю пропозицію. Юридична відповідь була однаковою для будь-якого результату, але… я роздумував, що саме сказати дівчині.

— Я можу оплатити вашу консультацію, звісно, — поспішно додала Аліна.

— Не потрібно, — я відповів коротко, — якщо Роман освідчувався вам, то каблучка є подарунком. Розбили ви її, наділи на руку, продали в найближчому ломбарді — це ваше рішення.

Аліна помітно видихнула й кивнула. Очі її заіскрилися в сонці, що ледь з’явилося на небосхилі.

— Дякую велике, Назаре!

Повисло незручне мовчання. От здавалося б, підійди, запропонуй каву або кафе, або прогулятися — та і просто поговори з дівчиною, але ні. Я просто стояв як бовдур на місці й роздумував над тим, що мені заважає поговорити з прекрасною осінню.

Потім зрозумів. Роман. Він усе ще був у її серці та думках, і мені нічого було втручатися в і без того складну для дівчини ситуацію.

А вона нічого не робила, щоб я думав інакше.

— Ну, я піду, гарного вам дня, — усміхнувся і пройшов до офісу.

Усьому свій час.