Аліна

Зустріч з адвокатом Назаром Савченком мене окрилила. Десять коробок пончиків здалися найлегшими, а підготовлені підставки з кавою я навіть не помітила. Рознесла по офісу разом із якоюсь жагою до життя.

Бачила, як змінювалися обличчя співробітників від одного тільки аромату випічки.

— Аліно, ти — найкраща, — мрійливо промовив Артем, наш передовий рекламник.

Я усміхнулася і підморгнула.

— То що, завтра знову запізнюся?

— Ні, дякую, — миттю відмахнувся Артем, — але за пончики подяка сердечна.

Так, сміючись, я повернулася до себе на місце. Сіла за стійку, увімкнула комп’ютер, коли зловила себе на думці, що стихли всі розмови колег. Стало тихо. Занадто тихо. Я підняла голову.

— Привіт, Алінко, — на стійку сперся Рома, і я ледь не чортихнулася в голос.

І вистачило ж йому нахабства сюди заявлятися! Підлетіла зі стільця, як ошпарена, схопила чоловіка за лікоть і поволокла на вулицю.

— Переплутав офіси! — крикнула колегам.

Навздогін мені донісся шепіт. Я важко видихнула. Почнуть пліткувати. А як у мене стане видно живіт… Щось мені різко стало зле. Це може токсикоз уже проявлятися?

— Рома, якого біса?! — коли ми вийшли на вулицю, я відштовхнула чоловіка від себе. — Ти ж знаєш, як до тебе ставляться в Парадізо!

— Ти соромишся мене, Алінко? — примружився Рома. — Вони всі, як стадо, і ти уподібнюєшся свиням?

Це були не свині, а люди, з якими я працювала, і які не хотіли терпіти Рому в одних стінах із ним. Невже це так складно було зрозуміти? Але вголос я йому цього не сказала — знала, що все лише закінчиться скандалом.

Тож я просто стояла і тремтіла від холоду — ні пальта, ні куртки із собою не взяла. Гарний настрій теж залишився десь серед коробок із пончиками.

— Навіщо ти прийшов? — зуб на зуб не потрапляв, але я все ж зібралася із силами, щоб запитати це.

Зараз він скаже, що хоче моєї відповіді. А я чемно винесу йому каблучку і відмовлю. Це потрібно закінчувати, поки… Не стало надто пізно.

— Квіточки! Трояндочки! Свіжі, свої, тільки з куща зірвала! — раптом прикрикнула бабуся.

Вона облаштувала свій імпровізований кіоск неподалік від входу в Парадізо. У руках тримала три маленькі букети трояндочок — і кричала щоразу, варто було комусь пройти повз. Рома подивився на неї з огидою і повернувся до мене.

— Довго ти ще будеш там працювати? — кинув він.

Здається, я похлинулася.

— У якому сенсі? — слова застрягли в горлі, і мені майже з кашлем довелося їх випльовувати із себе.

Рома знизав плечима, як так і треба було.

— Ти розумієш, що без мене тебе тут розчавлять? Хто тебе захистить? — він хмикнув і підійшов ближче, торкнувся рукою мого ліктя. — Іди. Ти сама не зможеш.

Мені страшенно захотілося струсити його руку із себе.

Видавила усмішку.

— Ти заради цього прийшов сюди посеред робочого дня? — голос зрадницьки тремтів.

— Я прийшов, щоби побачити тебе, — ще крок ближче до мене, — щоби почути, що ти готова до дорослого життя. Готова до нас.

Рома поклав руку на мій ще плоский живіт, і це було тим самим моментом, коли я зрозуміла — усе. Шляху назад немає. Він мав рацію — мені потрібно було починати думати не тільки про себе, а і про нас. Тільки Рома в це «нас» не входив.

— Зачекай хвилинку, — я посміхнулася і зайшла в офіс.

Узяла зі столу паперовий конверт, який принесла заздалегідь із дому.

— Це тобі, — вручила Ромі.

Дивно, але я перестала мерзнути і тремтіти. Голос звучав упевнено і строго. Я все ще посміхалася, але цього разу не з почуття провини.

— Що це? — чоловік розкрив конверт і насупився, оцінюючи вміст.

— Я випадково розбила каблучку вчора, — склала руки в замок перед собою, — звісно, я відшкодую всі витрати на неї.

— Про що ти говориш? — Рома розгублено посміхнувся. — Ми просто купимо тобі нову.

— Ти не зрозумів, — відрізала я і зробила крок назад.

Збільшила відстань між нами. Зітхнула на повні груди.

— Я не можу вийти за тебе заміж.