Розділ 5. Назар

Осінній дощ знову не давав мені спокою. Я відчув її присутність задовго до того, як вона виявила мою. Спершу в кав’ярні повіяло вогкістю і прохолодою — двері навстіж запустили вітер і шум машин. Потім усе стихло.

І прийшла вона.

Я спостерігав за тим, як дівчина з яскравими очима спілкувалася з Марією, як просила замовлення і щось мило обговорювала. Задивився. Тут же відмахнувся від дивної і незвичної мені мрійливості й повернувся до своїх паперів, на які дивився ось уже котру годину.

Васнецова все ж вислала мені знімки оригіналів своїх чернеток, і вони мали до біса переконливий вигляд. Навіть більше — вони були один в один такими ж, як у моєї клієнтки. А отже, або я мав наполягати на експертизі терміну давності паперів, ризикуючи схибити з неточними даними.

Або мені потрібно було знайти розбіжність між двома чернетками.

Й ось уже биту годину я грав у гру «знайди десять відмінностей», яку творець навмисно заплутав. Бо з десяти я поки що знайшов нуль.

— Моє замовлення ще довго робитимуть, тож якщо ви не проти, я можу посидіти з вами? — осінь знову звернулася до мене.

Її звали Аліна. Але мені не подобалося це ім’я. Осінь підходило їй куди більше. Й осінь до біса сильно відривала мене від і без того неможливого завдання.

Я мовчав.

— Я можу вам допомогти, — дівчина безцеремонно плюхнулася на стілець поруч, — я професійний адміністратор!

— Адміністратор тут не допоможе, — вирвалося в мене, — хіба що бог. Або диявол. Але точно не людина.

Очі Аліни розширилися ще більше, усмішка розцвіла на губах. Вона нахилила голову ближче, заповнивши простір поруч. Її волосся торкалося мого обличчя. А мене відвідало дивне, майже нав’язливе бажання торкнутися дівчини.

Обійняти. Притиснути до себе. Розчинитися в цьому лісі з природної свіжості.

— Я спробую, скажіть що потрібно, — Аліна вже уважно розглядала фотографії.

Я був одурманений цією дівчиною, а тому підсунув до неї фотографії ближче. Вмовляв себе, що погляд збоку не завадить. Раптом би осінь побачила те, чого я не бачив раніше?

— Один із цих людей бреше, — пояснив уголос, звучав наче зі сторони. — Обидва стверджують, що є авторами цього роману. Але, як бачите, текст представлений слово в слово. Тож один його і справді написав, а інший…

— Списав, — кивнула дівчина.

Сьогодні в неї не було знайомого пучка — волосся розсипалося по плечах. Дівчина взагалі мала інакший вигляд сьогодні. Більш таємничий, більш…

Я важко видихнув. На роботі зосередитися не міг абсолютно.

Раптом Аліна насупилася і подивилася на фотографії роботи Софії. Насупилася сильніше. Подивилася на знімки Васнецової.

— Ви щось знайшли? — я зазирнув їй за плече, але не побачив нічого, крім уже давно знайомих мені фотографій.

Дівчина почухала підборіддя і кивнула.

— Замовлення для офісу Парадізо! — вигукнула Марія біля каси.

— Зараз, хвилиночку! — кинула їй Аліна й поклала переді мною три фотографії. Тицьнула в першу, — що ви бачите тут?

Я придивився.

— Написаний текст, — прокоментував, — куди дивитися?

Дівчина тицьнула пальцем у куточок зошита. Там було написано помилкове слово «милии». Я перевів погляд на знімок роботи Васнецової — там була та сама помилка.

«Там стояв дуже милии», — ось що було написано на обох роботах.

— Помилка в обох текстах, — повільно вимовив я, намагаючись вловити суть того, що мав побачити і впритул не бачив.

— І навіть загнуті листочки в одних і тих самих місцях, — з ентузіазмом продовжила Аліна.

— Кава для Парадізо! — наполегливо повторила бариста.

— Біжу! — крикнула їй Аліна, встала, але не перестала пояснювати мені суть своєї знахідки. — Дивіться третю фотографію. Це зі зворотного боку однієї з робіт. Бачите ось цю маленьку пташку? Вона має дивний вигляд, чи не так?

Я подивився на Аліну. Ось хто насправді мав дивний вигляд. Її очі горіли азартом, вона посміхалася вже абсолютно не стримуючи своїх поривів. 

— Але якщо загнути цей листочок на протилежний бік, то це стає не просто дурною пташкою, а шапочкою від літери й! Це було слово «милий»!

Серце застукало швидше. Я подумки повторив слова Аліни і загнув фотографію, щоби підставити під початковий текст чернетки. У Софії пташка дійсно формувала слово. У Васнецової — ні.

Що доводило одне: Васнецова бездумно переписувала чернетку Софії, щоби пізніше нею скористатися. Але не врахувала такої простої похибки.

— Я не вірю своїм очам, Аліно, — вимовив на одному диханні, — ви щойно врятували мою справу!

— Я ж казала, — дівчина смішно махнула волоссям і поспішила до вже порядком незадоволеної Марії, — я — професійний адміністратор!

І поки вона гиготіла з пончиками й кавою напереваги, я все не міг відвести очей. Раптом зловив себе на думці, що її обличчя я запам’ятав дуже чітко.