4.2

Через годину сльози закінчилися. Через дві — з’явилася рішучість довести свою невинність. Я зробила собі гарячий чай, сіла на диван і відкрила браузер у телефоні.

Насамперед пошукала підтвердження простому факту — діаманти справді не можна розбити. Хіба що гідравлічним пресом, але мої руки й картонна стіна мого панельного будинку на нього мало схожі.

Чудово. Отже, Рома не може заявити, що його каблучка коштувала незліченних багатств, адже так? А якщо скаже, що це була якась елітна біжутерія… Кілька тисяч гривень я зможу оплатити. Це хоча б не в доларах.

Я спробувала знайти в інтернеті копію тієї каблучки, яку за якимось бісом одягла на палець, але в підсумку нескінченно гортала сторінки ювелірних магазинів. Так і заснула.

Вранці мене розбудив не будильник, а наполегливий дзвінок Наталі. Я проспала. З криками і вереском літала по дому — відновлювала туш, що розмилася за ніч, зв’язувала волосся в якусь подобу зачіски. Свій розтягнутий светр вирішила замінити на трохи елегантніший зовнішній вигляд — блейзер та теплу безрукавку. Мала миленький вигляд.

Перед виходом зробила ще одну важливу справу — зібрала віником усі осколки каблучки в паперовий згорток. Вирішила так і віддати Ромі, як було. Побачить скляну крихту і визнає — каблучка була фальшивкою.

На роботі я з’явилася за добрих хвилин сорок під незадоволені погляди всіх присутніх працівників і Наталі, що були змушені стояти під офісом, чекаючи спершу на мене, а потім на охорону із запасними ключами. Знову.

— Пробачте, — я склала долоньки будиночком і пройшла ледь не до кожного столу, щиро шкодуючи про власну безвідповідальність.

Але ж я анітрохи винна не була! Це все обставини!

Як жест вибачень вирішила всім накупити пончиків і кави. Пройшлася вздовж офісу з рожевим листочком, на якому детально записала загальні побажання, і вийшла на вулицю.

Сонце, попри холодну погоду, приємно гріло. Я примружилася і подивилася на нього. Ось хто готовий сяяти й радіти щодня, що б не сталося. Я теж такою буду. Залишилося тільки всякі хмаринки зі свого життя розігнати.

— Добрий день! — я доброзичливо махнула баристі за касою. — А я до вас із великим замовленням, приймете?

І поки дівчина ретельно вивчала мій список бенкету для всього офісу, я запримітила в кав’ярні ще одне знайоме обличчя. Чоловік із темним волоссям уважно вивчав якісь папери і хмурився.

— Замовлення доведеться трохи зачекати, — гукнула мене дівчина за касою, — можете поки що присісти.

Я поспішила виконати вказівки, ось тільки сідати збиралася аж ніяк не за вільний столик.

— Привіт, — сіла навпроти відомого адвоката, — сьогодні мене абсолютно точно не потрібно рятувати, я стала ходити акуратніше.

І усміхнулася так по-доброму. Почувалася набагато впевненіше поруч із цим чоловіком — і вбралася гарно, і який-не-який макіяж встигла придумати. Сьогодні була готова його зачаровувати, але відомий адвокат Назар Савченко лише окинув мене холодним поглядом і повернувся до своїх паперів.

Відповіді на мої слова не було.

— Я — Аліна, до речі, — розбавила тишу.

— Я начебто не питав, Аліно, — не відривався від паперів чоловік.

— Так просто чесно, — я змахнула пухнастими віями, — а то я ваше ім’я вже знаю, а ви моє — ні.

— Правда? — він усе ж відірвався від паперів, тільки щоб виразно вигнути брову. — Звідки?

— Є свої інформатори, — змовницьки прошепотіла я і підморгнула.

Обличчя Назара на секунду змінилося. Невже він… усміхнувся?