Розділ 4. Аліна

Каблучка сіла мені на палець так, ніби була народжена для нього. Абсолютно ідеальний розмір. Я покрутила її, роздивилась — вона відбивала світло кожною крихтою, кожним кутом каменю. Майже не контролюючи себе, я мрійливо зітхнула.

— Вона — твоя, — так само на одному коліні промовив Рома.

І це дещо повернуло мене з небес на землю. Бо каблучка була гарна, а от той, хто її вручав… Я подивилася на Рому. Гарний, падлюка, але зовсім не для мене.

— Я не можу прийняти її, Ромо, — закусивши губу, промовила я. Очей із каблучки не відривала.

— Не потрібно говорити свою відповідь зараз, — чоловік поспішно встав і обтрусився. — Я розумію, це все так раптово — дитина, шлюб. Але, впевнений, завтра ти прийдеш до правильного рішення.

Протяг потягнув по підлозі, змусивши мене зіщулитися. Я ще раз подивилася на каблучку. Ніч-мати дасть пораду?

— Добре, я скажу свою відповідь завтра. Але зараз відвези мене додому.

— Звичайно, — без проблем погодився Рома. — Тільки можна я тебе сфотографую спочатку? На випадок, якщо відповідь усе ж таки буде позитивною. Мені б хотілося зберегти цей момент.

І перш ніж я встигла погодитися, він дістав телефон. Пролунав звук камери. Я не встигла ані погодитися, ані посміхнутися. Рома вже радісно кивнув.

— Покажеш?

— Та потім вже, — відмахнувся Рома. — Підімо, відвезу тебе, мала.

Ми вийшли в коридор. Світлана Михайлівна не вийшла до мене попрощатися, навіть не крикнула нічого. Варто було мені перепитати в Роми, де вона була, як він відмахнувся — мовляв, не важливо. Мама вже, ймовірно, відпочивала. Я не стала переживати із цього приводу.

Потягнулася за своїм взуттям. Накинула наспіх кинуте пальто. Рома стояв поруч і спостерігав.

— Ти йдеш? — запитала я, окинувши його капці прискіпливим поглядом.

— Слухай, я зовсім забув, мені потрібно мамі допомогти. — Натягнув усмішку. — Зможеш сама поїхати? А то, розумієш, не хочу її засмучувати. Не в її віці, з її здоров’ям.

Жінка мала чудовий вигляд, тож ні про який вік мови й бути не могло. Та й із чим допомагати? Якщо мама, за його ж словами, уже відпочивала? Але сперечатися я не стала.

— Добре.

Рома не став проводжати мене навіть до виходу з під’їзду. Помахав рукою, послав повітряний поцілунок біля квартири, і зачинив за мною двері.

Поки я йшла неприємною вечірньою погодою на автобус, то не могла втихомирити злість, яка раптом збунтувалася всередині. Мені було холодно і прикро.

Я вагітна. Це мені потрібно допомагати, це про моє здоров’я потрібно зараз піклуватися! Сам же запросив на кляту вечерю! На кляті… Котлетки…

Уже в автобусі я сиділа й гаряче плакала. Справа ж була зовсім не в котлетках. Але й  у них, мабуть, теж. Ромі було байдуже на мене як на дружину чи матір дитини, чи на жінку загалом. Йому потрібна була домогосподарка і зручна дівчина, яка прибігатиме за найменшим його покликом.

Коли прийшла додому, то зі злістю кинула каблучку об стіну. Кажуть, діаманти не можна розбити — не силою тендітної дівчини, нехай і до чортиків розлюченої. Але каблучка Роми розлетілася на дрібний пил.

Я стерла сльози рукавом.

— Ні, — прошепотіла й підлетіла до стіни швидше, ніж встигла усвідомити.

Підняла золотий обідок, на якому залишилося тільки кріплення від великого каменю. Прийнялася збирати осколки.

— Чорт, — лаялася вголос, — чорт, чорт!

До болю закусила губу.

Якщо відмовлюся від шлюбу, Рома змусить платити. А якщо погоджуся…

Я осіла на підлогу й палко заплакала.