3.3

— Рома, як звуть маму? — я прошепотіла досить голосно, але чоловік удав, що не розчув мене.

Скинув кросівки, взув капці і швидко пройшов углиб. Мене в коридорі залишили саму. Я маю роззутися і йти так? Чи взяти якісь капці? Місця для пальта теж не знайшла, тому почала імпровізувати — скинула його на найближчій порожній тумбі.

З капцями вирішила не розбиратися. Зрештою, на мені милі жовті шкарпетки. Нічого страшного ж, правда?

Йшла на звук. Рома і його мама вже сиділи за столом. Я побіжно оглянула страви — смажена картопля, морепродукти, головна страва — запечені мідії. Котлетками в томаті й не пахло.

Я подивилася на Рому з нерозумінням, але він знову удав, що все так і було заплановано. І справа була не тільки в тому, що він мене обдурив, коли обіцяв котлети, і не в тому, що я перебірлива в їжі. Просто в мене алергія на мідії. Довелося сидіти й пити воду — благо хоча б алкоголь мені не запропонували.

— Рома сказав, ти вагітна, — прокоментувала його мама.

Чудово. А те, що в мене алергія на майже всі продукти на столі, він не сказав.

— Так, — я кивнула. Набралася сміливості. — Вибачте, Рома багато про вас розповідав, але ми ж формально ще не були представлені. Я — Аліна.

І простягнула руку для максимально недвозначного й некомфортного натяку. Жінка окинула мою руку обуреним поглядом.

— Я знаю, — фиркнула вона.

Я цокнула язиком. Посміхнулася дуже натягнуто. Терпіння було на тоненькому.

— Тож як вас звати? — мої пальці продовжували висіти в повітрі на підтвердження моїх намірів.

Я хотіла дізнатися ім’я майбутньої бабусі моєї дитини. Усе. Крапка. Для себе б закрилася і мовчала, а для дитини потраплятиму в найнезручніші ситуації, але доб’юся свого.

— Світлана Міха-а-ална, — закотила очі жінка.

І ні, це не було Михайлівною в класичному розумінні цього слова — це була типова жінка на лавочці, яка замінила насіння чимось елітнішим, раз її син непогано заробляв. Колись. А тепер ця «Міха-а-ална» продовжувала вдавати, що є матір’ю нечувано багатого хлопчика.

Я сховала свою руку й сіла на місце. Потягнулася за келихом води — від нервів пересохло у горлі. Рома окинув мене здивованим поглядом, але коментувати не став. Може, не чекав, що я буду такою впертою. Може, порадів, що йому не довелося втручатися. Я не думала про це.

Коли Світлана Михайлівна й Рома нарешті доїли, я почала відверто позіхати. Робота була важка, мені ще добиратися додому.

— Аліночко, помий посуд, — раптом кинула жінка і вийшла з кімнати до того, як я встигла заперечити.

Рома встав з-за столу за нею.

— Ромо? — я покликала з німим запитанням.

Він же не серйозно? Я — гостя, до того ж я нічого не їла. І не те щоб мене попросили допомогти. Наказали.

— Ти чудово впораєшся, Алінко, — він усміхнувся.

Відчув моє обурення і вирішив зменшити градус. Я хмикнула.

— Приходь потім у спальню, я тобі каблучку покажу, — підморгнув Рома і вийшов.

Я видихнула. Добре, я зроблю так, як він просить востаннє. Тут усього дві тарілки й кілька келихів.

Але в раковині посуду виявилося більше, і я провозилася добрих двадцять хвилин. Вийшла з кухні ще більш втомлена і від того зла. Рому знайшла швидко.

— Я додому, — заявила йому з порога.

Не хотіла вже ні обручки, ні вечері, ні його мами. Цікавість згубила кішку. Я ледь на своїй шкурі цього не відчула.

— Алінко, а це тобі, — посміхнувся Рома і простягнув мені букет трояндочок, який тримав біля себе на дивані.

Трояндочки зовсім невеликі, чайні або кущові, але Рома давно не дарував мені квіти. Всередині серце забилося частіше. Я підняла на чоловіка очі, навіть не знаю чому. Не знаю чому відразу не жбурнула в нього букетом.

Дурна.

— Не злишся більше? — він, як на кнопку, натиснув мені на ніс.

— Не злюся, дякую, але мені справді пора додому. Завтра робочий день.

— А на каблучку подивишся?

Не чекаючи моєї відповіді, Рома пройшов до великої білосніжної тумби. Він відсунув верхню шухляду і витягнув звідти темну оксамитову коробочку. Простягнув її мені.

— Ні, стій, не так, — він поспішно опустився на одне коліно. — Аліно, ти вийдеш за мене?

І відкрив коробочку. У ній лежала величезна каблучка з діамантовою крихтою, що обрамляла великий камінь у центрі. Це була… справді гарна каблучка. Я дивилася, і дихання перехоплювало.

І, можливо, зробила найбільшу дурість у своєму житті.

Вирішила її поміряти.