Розділ 2. Назар

Я наближався до будівлі корпорації Парадізо й напружено думав. Прохолодне повітря задувало в шию, викликаючи рой мурашок.

У мене була кепська пам’ять на обличчя — що для адвоката було не найкращою рисою. Іноді доводилося спиратися на дані секретарки, або ще гірше — з упевненим обличчям стверджувати, що мовляв, так, я пам’ятаю людину з фотографій.

Проте варто було нам зустрітися одного разу, і я міг знайти кого завгодно. Просто орієнтувався не на риси обличчя, не на звички чи характер, а на запах. Учора, наприклад, у мене була клієнтка з ароматом журнальної роботи — папір, принтер, фарби. І я вже ніколи її не забуду — Софія Далессіо. Вирішувала питання авторського права за своєю книгою.

Я завжди швидко розрізняв особливий запах людини.

Втім, дівчину, що я зустрів у кав’ярні, розгадати з першого разу не вийшло.

Її запах не виходив із думок. Осінній дощ? Чайне дерево? Безумовно точно щось легке, і настільки природне, чого я ніколи раніше не відчував від людини. А пам’ять на запахи в мене була виняткова.

Я пригальмував і пригубив каву, дбайливо приготовану в кав’ярні поруч. Гаряча рідина обпекла губи й залишила гіркуватий присмак на язиці. Я розчаровано подивився на кришку.

Забув цукор.

Можна було б викинути каву, або зробити нову вже в офісі — нехай і гіршої якості, але зате солодку. Або взяти той самий цукор у себе! Але я вже впевнено повертався до кав’ярні, де цікавість вела вперед до дівчини із запахом осіннього дощу.

Хотів переконатися, що не помилився, що аромат справді був таким як я запам’ятав.

Дівчина з рудим волоссям стояла на вулиці, у руках тримала велику склянку з напоєм. Перед нею — чоловік. І щось у його обличчі змусило мене напружитися. Я примружився.

— Я так радий, Алінко, це ж чудові новини! — вигукнув він і обхопив дівчину обома руками, почав кружляти.

Кава мало не вилилася йому на спину.

— Ти справді так думаєш? — осінній дощ виглядала схвильовано. — Але це не означає, що в нас щось буде.

— Це ж як не означає? Я ж батько, Алінко! Син не може виховуватися в неповній сім’ї.

— Або донька, — потупила погляд дівчина.

— Або донька! — вторив їй чоловік.

Я саме наблизився до них і впізнав запахи. Так, дівчина так само віддавала осіннім дощем із домішкою опалого листя. Отже, її звуть Аліна?

Чоловіка я впізнав одразу й ледь не поморщився. Роман Шевчук. У його справі зі мною радився кадровик — хотів звільнити за статтею, щоб хлопця нікуди більше не взяли. Робота була проста, з огляду на численні порушення Романа в трудових відносинах, але не ідеальна.

Цей ідіот намагався подати позов на компанію Парадізо за неправомірне звільнення. Ось тоді-то ми й познайомилися. Аромат забродилого алкоголю.

І від нього вона вагітна?

Пройшов у кав’ярню, жодного разу на них не глянувши.

— Щось забули, Назаре Валерійовичу? — пролунав доброзичливий голос Марії, баристи кав’ярні.

— Цукор, — я коротко посміхнувся і показав на стаканчик, — був надто замислений.

Зазвичай я перебував у холодному спокої і нічого не забував. І все ж каву залишив несолодкою. І всередині оселилося якесь неприємне передчуття.

— До побачення, гарного дня! — почувся доброзичливий голос Марії мені вслід.

Я вийшов. Осіннього дощу по близькості вже не було. Невже пішла разом із Ромою? Щоб заспокоїти лоскочуче відчуття всередині, я озирнувся, але дівчини ніде не бачив. Значить поїхала.

Постояв на місці із секунду й пішов до себе в офіс.

Це не мої проблеми. Правда ж?

У моєму кабінеті панував ідеальний порядок — усі теки розкладені за кольорами та згідно з роком, місяцем і днем проведення самої справи. Мені було важливо встигнути вчасно і швидко ознайомитися з фактами, щоб не втратити дорогоцінну можливість надати позов першим.

Багато хто б сказав, що робота адвоката нудна. Я б із ними не погодився з двох причин. Перша — я знаходив спокій і розслаблення в планомірності та послідовності всіх дій. Якщо ти можеш розставити своє сьогодення, то майбутнє будувати банально простіше. Та й у всіх папірцях приємно одне. Передбачуваність. Якщо ти забудеш подати позов, то винен лише ти сам.

І жодного втручання удачі чи сил ззовні. А з грошима Далессіо навіть зв’язки опонентів не могли стати на заваді перемозі в суді.

Друга причина, чому я любив свою роботу — вона абсолютно не була нудною. З вічними пригодами всіх членів італійської сімейки я з процесів різної складності просто не вилазив. І це змушувало мої мізки нескінченно працювати.

Але зараз я зосередитися не міг. Вирішив дозволити собі маленьку слабкість — набрав в архіві своїх справ ім’я Романа. Чим тоді закінчився його процес?

— Забрав п’ятдесят тисяч доларів, — пробурмотів собі в руку.

Хлопак продешевив. Далессіо дали б і вдесятеро більше, аби він підписав угоду про нерозголошення і не з’являвся в корпорації Парадізо ніколи в житті. Обмежувальний припис не робили, але зараз мене відвідало гостре бажання його все ж таки організувати.