1.2

Зустрічатися в офісі з Ромою було б небезпечно наслідками. І ні, справа не в чутках про те, що я знову з ним зійшлася — думаю, це вже втомилося бути новиною в нашому колективі. Я розлучалася з Ромою частіше, ніж ми отримували преміальні.

Просто мій колишній встиг насолити й на роботі… За що й був із ганьбою звільнений. Я важко видихнула й написала на наліпці «пішла за кавою». Сподіваюся, я нікому не знадоблюся, поки буду розмовляти з Ромою.

Осіння прохолода непривітно дала ляпаса. На вулиці я довго не вистояла б.

Вирішила перечекати в кафе навпроти — із чашкою кави й пончиком я б почувалася набагато краще. А зараз мені ж потрібно їсти за двох!

Поправила пальто коміром вище, щоб сховатися від вітру, і побігла через дорогу. Почувся вереск гальмівних шин.

— Дівчино, обережно! — випалило одразу два голоси.

Один належав водієві — тому, який дав по гальмах і після цензурних слів продовжив мене поливати нецензурними. Інший — чоловікові, який міцно тримав мене за талію. Повіяло ароматом кедра й чоловічого парфуму. Очима знайшла його руку, на ній — годинник. Дорогий.

Я підняла голову і здивовано змахнула віями.

— Вибачте, — пробурмотіла я.

Мій рятівник виявився високим брюнетом із гострими, як бритва, вилицями. Губи підібгані, очі спрямовані на водія, який уже проїжджав повз.

— Їдуть і не дивляться перед собою, — він похитав головою, а потім опустив на мене погляд.

До чого ж він високий. Голову задирати доводиться.

— З вами все гаразд?

— Так, — я ніяково посміхнулася і вивернулася з тісних обіймів.

Треба ж. А я з пучком, і пальто давно поміняти б треба. Якщо падати в обійми чоловіка, то тільки в стані королеви. Я ніяково потупила погляд.

— Дякую, — видавила із себе.

Але коли я підняла очі, то виявила, що чоловіка вже не було. Привидівся мені чи що?

Серце раптом пропустило удар. А що як це був привид?! Його дружину таємниче вбили двісті років тому, і тепер він блукає нічними дорогами в пошуках того, кого можна було б урятувати від такої ж долі?!

Покачала головою. Придумаю теж! Навіть хмикнула.

Кав’ярня зі скляними дверима й панорамним краєвидом зустріла приємним теплом. У ніс одразу вдарив аромат свіжоспечених пончиків. Стояв шум кавомолки. Я заплющила очі і з насолодою втягнула запах.

— Подвійний еспресо із собою, — почувся оксамитовий голос, і я здивовано подивилася в бік каси.

Там стояв мій привид. Тобто він, звісно, привидом зовсім не був — але моїм рятівником перед дивною машиною. Я швидко підійшла до нього.

— Пробачте, я не подякувала вам як треба за порятунок, — осяяла кафе променистою усмішкою. — Якби не ви, я б…

— Отримали легкі забої, але жили б, — холодно кинув чоловік. — Не варто подяк. Надалі бережіть себе.

Який, однак, неговіркий тип. Я ще раз уважно окинула його поглядом. Навіть шкода, що такий красунчик.

— Ваш еспресо, — бариста подала йому каву, і чоловік вийшов, махнувши мені стаканчиком на прощання.

Я навіть представитися не встигла. Тільки задумливо подивилася йому вслід.

— Не знаєте, хто це? — вирішила ризикнути з працівницею кафе.

Вони завжди помічають своїх відвідувачів, але рідко пускаються у відверті плітки. Якщо, звісно, їх про це спеціально не попросити.

Дівчина зі мрійливою посмішкою сперлася об стійку.

— Назар Савченко, — відповіла вона, — адвокат Парадізо. Не знаю, чи то головний, чи то може особистий адвокат Далессіо, але, кажуть, він велика шишка.

— Воно й видно, — присвиснула я.

— Вам як завжди?

Як завжди — це гарбузовий лате з прянощами, який для мене слугував радше заспокійливим. Вип’єш такий і жити хочеться. Утім, не впевнена, що справа була саме в напої. Може в ситуації загалом?

Ой. А чи можна мені взагалі кофеїн? Я розгублено подивилася на баристу й на маленьку пачку з меленою кавою на стійці. На ньому була зображена жінка з великим животиком і надпис «декаф». Я з хвилину подивилася на неї, а потім розгублено підняла погляд на баристу.

— Я, напевно, буду чай, — невпевнено пролепетала, — чорний із бергамотом і лимоном.

Я повільно розмішувала цукор, риючись у власних думках, коли позаду почулося:

— Ну привіт, Аліно.

Це був Рома.