Розділ 1. Аліна

Кажуть, колишніх потрібно пробачати й забувати. Пробачаю — але в радіусі 500 метрів нехай діє обмежувальний припис.

Рома був моїм колишнім уже кілька днів, коли я виявила дві смужки на тесті. Спершу була істерика. Я просто плакала, плакала і плакала, поки моя колега не принесла мені ще цілий пакет тестів, щоби перевірити напевно.

Через п’ятнадцять із половиною результатів (в останньому я не впевнена — третя смужка виглядала зайвою) мені довелося змиритися.

Я вагітна. Від колишнього. Від того, з яким я зареклася хоч колись спілкуватися.

— Що ти будеш робити? — Наталі все ще сиділа поруч і напружено вдивлялася в моє обличчя.

Плакати вже не могла, сльози закінчилися. Куди мені дитина! Я ж сама ще маленя! Розтягнутий светр і пучок на маківці! Я розгублено впустила голову на руки.

Мене нудило. Навряд чи це був токсикоз — радше тягар відповідальності й напруга здавили мій шлунок. Що робити далі?

Після першої паніки прийшло усвідомлення, що потрібен план дій. Наталі все ще чекала відповіді.

— Подзвоню Ромі, — я витерла сльози серветкою і потягнулася за телефоном. — Він батько, має знати.

— Упевнена?

Впевнена я не була, але сміливості відповісти на таке просте запитання не вистачило. Мене розривали мої маленькі тривожності в голові. Що як я пила алкоголь? Що як я нашкодила дитині? Останнім часом я багато нервувала — це теж позначилося?

Я навіть у той момент сильно нервувала… Від чого ставало тільки гірше.

— Так, можеш іти. Я тут… Впораюся.

Наталі недовірливо окинула мене поглядом, але підкорилася. Мені просто потрібно було зібратися з думками. Наодинці. Так і сиділа на закритому туалеті, міцно обхопивши коліна.

Після кількох хвилин жалості до себе вирішила, що діяти потрібно потихеньку. Дзвінок — перебір, я не готова. А ось написати повідомлення — цілком. Як писати смски після зальоту?

Шановний Ромо, поспішаю тебе привітати, скоро твоя зарплата буде йти на аліменти.

А, чорт, його ж звільнили. Зарплати немає, як і аліментів…

Любий Ромчику, поспішаю принести найсумніші новини — через дев’ять місяців ти забудеш про сон.

Якось трагічно. Чи із часткою сарказму? У своїх нескінченних думках я зовсім заплуталася. Мені хотілося вкусити колишнього за болючіше, встромити чимось на кшталт «це все твоя вина». За всі роки, коли він говорив мені, що я недостатньо гарна, що мене ніхто, окрім нього, не полюбить.

Але ж дитина — не вина. Це нагорода. Так за що, чорт забирай, Ромі нагорода?

Вирішила написати коротко.

Я: Я вагітна.

Значок прочитаного з’явився швидко — мабуть, Рома тримав у руках телефон. Через секунду загорілися три крапки. Набирав повідомлення. Потім крапки зникли — тільки щоб з’явитися знову через хвилину. Так тривало ще деякий час, який я втомилася перебувати в жіночій кімнаті.

Помила нашвидкуруч руки, побризкала водою в обличчя і вийшла до себе за стіл. В офісі всі були зайняті своїми справами. Їхнє життя тривало таким самим, яким було п’ять хвилин тому.

Моє ж перевернулося повністю.

Телефон завібрував.

РОМА: Від кого?

Три роки разом. Ні, ну він серйозно? Мої брови поповзли вгору, а бажання жбурнути телефон у стіну раптом досягло свого піка. Ми жили разом донедавна!

А якби дитина була не його, то стала б я йти до нього з такою новиною? Після моїх слів «не хочу тебе більше бачити»?!

З іншого боку — дурниці які я говорю! У повідомленнях я то його не бачу. Наступного разу уточнюватиму. Не хочу тебе бачити, чути, листуватися і мати стосунки, як із батьком моєї майбутньої дитини. Важкий видих зірвався з губ.

Я: Від тебе.

Три крапки горіли недовго.

РОМА: Буду в офісі за пів години.

Моєї думки, як зазвичай, ніхто не питав.

Зустрічатися в офісі з Ромою було б небезпечно наслідками. І ні, справа не в чутках про те, що я знову з ним зійшлася — думаю, це вже втомилося бути новиною в нашому колективі. Я розлучалася з Ромою частіше, ніж ми отримували преміальні.

Просто мій колишній встиг насолити й на роботі… За що й був із ганьбою звільнений. Я важко видихнула й написала на наліпці «пішла за кавою». Сподіваюся, я нікому не знадоблюся, поки буду розмовляти з Ромою.

Осіння прохолода непривітно дала ляпаса. На вулиці я довго не вистояла б.

Вирішила перечекати в кафе навпроти — із чашкою кави й пончиком я б почувалася набагато краще. А зараз мені ж потрібно їсти за двох!

Поправила пальто коміром вище, щоб сховатися від вітру, і побігла через дорогу. Почувся вереск гальмівних шин.

— Дівчино, обережно! — випалило одразу два голоси.

Один належав водієві — тому, який дав по гальмах і після цензурних слів продовжив мене поливати нецензурними. Інший — чоловікові, який міцно тримав мене за талію. Повіяло ароматом кедра й чоловічого парфуму. Очима знайшла його руку, на ній — годинник. Дорогий.