Глава 5. Після всього

РОЗДІЛ 1. САНАТОРІЙ «ДЖЕРЕЛО»

Дорога до санаторію здавалася нескінченною.

Небо затягнули важкі хмари. Дощ почався ще на виїзді з міста й поступово посилювався.

Андрій мовчки тримав кермо.

Поруч сиділа Софія.

На задньому сидінні Сергій переглядав карту, а Максим час від часу дивився у вікно.

— Скільки ще? — запитала Софія.

— Хвилин двадцять.

Сергій підняв очі від карти.

— Якщо дорога не перекрита.

— А якщо перекрита?

— Об'їдемо.

Андрій усміхнувся.

— Ти завжди так спокійно говориш про проблеми?

— Ні.

Сергій подивився у вікно.

— Просто я вже бачив гірші.

За двадцять хвилин між деревами з'явилася стара будівля.

Великий напис над входом майже стерся.

«Санаторій "Джерело"».

Андрій зупинив машину.

Будівля виглядала покинутою.

Вікна темні.

Стіни вкриті тріщинами.

Двері напіввідчинені.

— Тут хтось був, — сказав Максим.

— Звідки знаєш?

— Сліди на землі.

Сергій дістав ліхтар.

— Тоді тримаємося разом.

Вони зайшли всередину.

Коридор зустрів їх тишею.

На стінах висіли старі фотографії пацієнтів.

Андрій світив ліхтарем уздовж стіни.

Раптом він зупинився.

— Софіє.

Вона підійшла.

На фотографії була молода жінка.

Поруч із нею — маленька Софія.

— Це моя мама...

Софія торкнулася скла.

— Я пам'ятаю цей день.

Андрій подивився на підпис.

«Сім'я Соколенко. 2004 рік.»

— Чому це фото тут?

Сергій відповів:

— Бо цей санаторій, схоже, був не просто санаторієм.

Вони знайшли старий кабінет адміністратора.

На столі лежав журнал.

Максим почав перегортати сторінки.

— Тут записи про всіх, хто сюди приїжджав.

Софія нахилилася ближче.

— Знайшов щось?

Максим кивнув.

— Твоє прізвище.

Він показав сторінку.

Соколенко Софія.

Дата збігалася з фотографією.

Але поруч був інший запис.

«Супровід: Андрій Поліщук.»

Андрій застиг.

— Але я був дитиною.

— Саме це дивно, — сказав Максим.

Сергій відкрив наступну сторінку.

Там було написано:

«Двоє дітей. Одна зустріч у майбутньому.»

Софія відступила.

— Вони планували це ще тоді?

— Схоже на те.

Раптом у коридорі почувся звук.

Хтось пройшов повз двері.

Сергій підняв руку.

Усі замовкли.

Кроки зупинилися.

Потім почулися три удари у двері.

Тук.

Тук.

Тук.

Андрій тихо запитав:

— Хто там?

У відповідь:

— Якщо ви прийшли за батьками, заходьте.

Сергій подивився на Андрія.

— Це пастка.

Андрій відповів:

— Можливо.

Він відкрив двері.

За ними стояла жінка років п'ятдесяти.

Вона тримала стару папку.

— Ви запізнилися, — сказала вона.

— Хто ви? — запитала Софія.

Жінка подивилася на неї.

— Людина, яка доглядала за вами, коли ви були дітьми.

Софія зблідла.

— Я вас не пам'ятаю.

— Ти й не мала пам'ятати.

Жінка передала папку Андрію.

— Тут записи ваших батьків.

Андрій відкрив її.

Перша сторінка:

«Андрій. Біологічний батько — Сергій Поліщук.»

Друга:

«Софія. Біологічний батько — невідомий.»

Софія подивилася на жінку.

— Ви казали, що знаєте мою родину.

— Знаю.

— Тоді хто мій батько?

Жінка мовчала.

— Скажіть!

Жінка нарешті відповіла:

— Людина, яку ви вже зустрічали.

Андрій завмер.

— Хто?

Жінка подивилася на нього.

— Олександр.

Сергій різко підняв голову.

— Ні.

— Так.

Софія не могла повірити.

— Олександр — мій батько?

Жінка кивнула.

— І саме тому він організував вашу зустріч.

Андрій відчув, як усе навколо знову починає змінюватися.

Але жінка ще не закінчила.

— Є одна проблема.

— Яка?

Вона подивилася на Андрія.

— Олександр не єдиний, хто знав про вас.

Вона дістала останній документ.

— Людина, яка створила операцію №17, досі жива.

Андрій запитав:

— Хто?

Жінка відповіла:

— Той, кого ви весь цей час називали Гнатюком.

Сергій похитав головою.

— Неможливо.

Жінка посміхнулася.

— Тоді чому ви думаєте, що Гнатюк — це його справжнє ім'я?

У коридорі раптом пролунав звук дверей.

Жінка зблідла.

— Він знайшов нас.

Андрій стиснув папку.

Софія подивилася на нього.

— Що тепер?

Андрій відповів:

— Тепер ми нарешті зустрінемося з людиною, яка почала всю цю історію.

РОЗДІЛ 2. ЛЮДИНА БЕЗ ІМЕНІ

Двері в кінці коридору повільно відчинилися.

Ніхто не рухався.

Жінка, яка привела їх сюди, тихо сказала:

— Він уже тут.

Сергій подивився на Андрія.

— Треба йти.

— Ні.

Андрій міцніше стиснув папку.

— Я втомився тікати.

Софія стала поруч.

— Тоді я залишаюся з тобою.

З темного коридору почувся спокійний голос:

— Саме цього я й очікував.

Кроки наближалися.

З тіні вийшов чоловік у темному пальті.

Андрій одразу впізнав його.

Гнатюк.

Але тепер він виглядав зовсім інакше.

Без охорони.

Без поспіху.

Наче людина, яка була впевнена, що контролює ситуацію.

— Нарешті ми зустрілися, — сказав він.

Сергій зробив крок уперед.